Одержима
Одержима – написано у справці.
Чим? Вогнями, містом, шумом...
Ні! Внести б мені поправку,
Та не повірять, що тут було.
Одержима! Одержима! Одержима!
За мною зачинились двері.
З усеї сили без вагань і стримань
Кричу в холодну стелю.
Одержима. Думали, що надто сонце гріло
Чи надто шумно стало на моїй дорозі.
Вони мене впіймали, серце заболіло –
В божевілля справжнього я на порозі.
Одержима. Руки зв`язані у мене.
Кроку не ступлю. Кімната два на два.
Очі заховалися в дурманову пелену,
Перетворююсь, не та вже я!
Одержима! Тобою була тільки одержима!
Тобою тільки я жила!
Вони казали – до божевілля схильна.
Тепер я тут, замкнута я.
Якою ж я була? Вогнями я палала,
З вітром носилася по місту,
Пригод і радості шукала.
Але з`явився ти – життя нового вісник!
Ти був планетою, де я жила,
Ти сонцем став, що мні світило,
Перетворивсь у воду, що я пила,
Став тим, що щоночі снилось.
Ти був моїм ковтком повітря,
Ти був мені хлібом золотим.
Ти був мов отруйне зілля,
Водночас й відроджував ти ним.
Ти був! Ти існував! І серце твоє билось!
Я чула стукіт цей! Твою ходу
Я впізнавала... Та не судилось
Перетворитись в дівчину твою.
Ти був мов в моїй затиснутий долоні,
Та раптом настали зміни.
Ти відлетів, а я лишилася в твоїм полоні,
Й сонця промені мене уже не гріли.
Ти відлетів, розсіявся в небесну синь,
На тисячі шматочків розлетівся.
А я кричала: не відлітай, не смій!
Та ти не оглянувсь, не зупинився.
Я стала одержима, божевільна стала я тобою,
Мов примара, дика стала я.
Я розтаяла із зниклою росою,
Я змінилася, лишилася пуста.
Одержима. Так люди називали,
Так кричали вслід, показували пальцем,
А я в руках листочок твій тримала,
Що залишив ти, бувши ще моїм коханцем.
Одержима. Не жила. Лише розплющувала очі,
Лише дихала і брала крихти в рот,
Лиш засинаючи, гірко плакала щоночі
І не припиняла дивувать народ.
Одержима. Такою стала я.
А ти десь жив. Десь серце твоє билось!
І я тебе шукала, і я тебе знайшла.
Ти сказав: «Не той я, ти помилилась!»
Сказавши, знизав плечі і пішов вперед,
За тобою кинулася я.
Як? Обманув? Не впізнаєш мене тепер?
І пролилася кров твоя.
Було червоного кругом багато.
Я кричала, плакала, розривала світ,
А люди дивились чудернацько
І навіть не ховали дикий сміх.
Я кричала, закривала руками вуха,
Міцно зіщулювала очі, не могла
Повірити, що це зробила. Спокуса
Взяла гору. Милий! Я тебе убила.
Одержима – не казали більше люди
І пальцем показувати перестали.
А я мов вбита жила й чекала суду,
Потім мене сюди забрали.
Як жити далі? Чим сповнювати серце?
Тебе нема, нема тебе, мій милий!
Нема мого повітря, мого сонця!
Тебе убила я, тобою одержима.
О небо! Всі святі, що дивляться згори!
Згляньтеся, заберіть. Нема вже сили.
Нема чим жити, дихати нема снаги.
Я помираю, коханням одержима.
