Холодно. І сніги замітають дорогу.
Сіре небо. Дерева змертвілі. Зима.
Вітер стогне, як хворий. Навколо нікого.
Тільки чути мовчання безликого Бога,
і душа, як і Він, Всемогутній, - сама.
Я мовчу. І німує усесвіт довкола.
Почуття - як кристали, замерзлі у лід.
Бо життя - то є першопричина і слово,
бо воно - наче пісня, безрадісне соло,
бо воно - то могутній у вічність політ.
І цей болісний спокій природи живої,
і сніги, що блищать серед тихої мли,
що вкривають, як матері руки, собою
і поля, і ліси, і прекрасну до болю
всю невинність моєї святої землі...
І нечутним душа розірвалася криком:
після смерті блаженства не треба мені -
я хотів би отут залишитись навіки -
серед ніжних снігів, мовчазних і великих,
у прекрасно-незайманій цій білизні!..
