Хутко втікає земля.
Слизькою і сірою стрічкою
ще в´ється дорога горбиста -
сльозинку стрясає із вії,
наче ознаку того,
що ще не перетнуто
межу того простору,
де нас створив Бог... -
Ковтки батьківщини
так пахнули осінню,
глицею й кленами,
медом і вересом -
й ковтки прапричини
німої провини
невимовно гірчили.
Сміялося небо -
нам випробовувань
з пекла любові
жаринки, мов зерна
в долоні вручило:
не можемо разом,
й неможливо окремо...
Дорога втікає
все слідом за сонцем -
все слідом за небом..
Я покидаю,
я залишаю
вже вкотре усе
і неначе себе...
Дорога втікає -
ям вже немає -
так рівномірно,
мов річка в долині пливе.
Межу вже перетнуто -
і ти - в позапросторі...
І знов зотліває
надія
гарячим каштаном -
десь в серці скипає
і в сльозу замерзає
загущена болем
й чеканнями кров...
О, як неозоро
по небу нічному
розсипав Бог зорі!
Як шпильчасто-голчастим
поглядом з космосу
розхристану душу
і серце гортає...
