Джон Донн заснув, заснуло все довкіл -
підлога, стіни, постіль і картини,
і засуви, і килими, і стіл,
гак, гардероб, буфет, свіча, гардини.
Заснули бутель, балії, пуґар,
хліб, фарфор, посуд, скло, кришталь, начиння,
шафи, білизна, каганець, дзиґар,
приступці сходів, двері. Ніч – ґаздиня.
Ґаздує ніч: у шматті, у кутках,
в очах, паперах, у столі, в готовім
казáнні, в щипцях, коминку, дровах,
в усіх речах, в казання кожнім слові.
Камзолу, і штиблетам, і дідам,
панчохам, люстру, кріслу і ліжниці,
тій балії, розп’яттям, простиням,
мітлі при вході, капцям – що їм сниться?
Заснуло все. Вікно. Сніг у вікні.
Сусідній дах із гребенем так само.
Заснув квартал весь, і його у сні
розрізала на смерть віконна рама.
Сплять арки, стіни, вікна, все і вся.
Бруківка, і торці, решітки, клумби.
Ні скрипу колеса, ні світла каганця…
Литво і загорожі, ланци, тумби.
Сплять двері, кільця, засуви і гак,
клямки, замки, разом з ключами, звісно.
Де шепіт, шерех, стук?.. Лише в снігах
щось там рипить. Все спить. Світає пізно.
Сплять зáмки і свинячі туші сплять.
Доми, задвірки, пси цепні, в’язниці.
Коти в підвалах. Вуха в них стирчать.
І спить вага, у рибній спить крамниці.
Сплять миші, люди. Лондон міцно спить.
Вітрильник у порту заснув. Снігами
вода собі під сподом в нього снить,
зливаючись ген-ген із небесами.
Джон Донн заснув. І море разом з ним.
Спить з морем берег крейдяний мов рíдні.
Весь острів спить, повитий сном одним.
І кожен сад – на засуві потрійнім.
Сплять клени, ялинки, граби, сосна,
ялиці. Стежі, спади з ручаями.
Лисиці, вовк. Медвідь пропав у снах.
І нори всі заметені снігами.
І сплять птахи. І влігся їхній спів.
Не чути круків, не сміються сови.
Англійський обшир стишивсь до країв..
Зоря сіяє. Миш іде на сповідь.
Заснуло все. І сплять в своїх гробах
усі мерці. Лежать собі спокійно.
Живі сплять в сорочках, як у морях.
В ліжках.Сплять поодинці. Сплять в обіймах..
Сплять звірі, птахи, ріки, гори, ліс,
з природою живою, неживою.
А з неба білий сніг летить навскіс.
Та сплять і там, у всіх над головою.
Сплять ангели. І світ наш не болить -
на стид святий - святим у сні святому.
Геєна спить і Рай чудовий спить.
У час такий ніхто не вийде з дому.
Господь заснув. І світ постав чужим.
Дивитись – годі! Слухати – доволі!
Диявол спить. І ворожнеча з ним
заснула на снігу в англійськім полі.
Сплять вершники. Архангел і труба.
І коні сплять, хитає їх дорога.
І херувими – мов одна юрба -
прийшли спочити в храм Павла святого.
Джон Донн заснув. І вірші – теж у снах.
Всі образи, всі рими. В їхніх лавах
Усяк – достойник. Вада, гріх, вина
лежать тихенько у своїх силабах.
Хоч вірші один одному – брати,
а шепчуться: на слово хоч посунься.
Густим, бідовим, чистим, не дійти
до раю їм, зате ріднею звуться.
Рядки всі сплять. І ямбів сплять ряди.
Хореї сплять, як варта, зліва, справа,
а в них – мара летейської води.
І міцно спить за нею інше – слава.
Сплять лиха всі. Страждання всі підряд.
Пороки сплять. Добро зі злом дрімає.
Пророки сплять. Білявий снігопад
мализну чорних цят кругом шукає.
Заснуло все. Сплять міцно юрби книг.
Сплять ріки слів під забуття льодами.
Казання всі. І правда вся, що в них,
брязкочучи ледь чутно кайданами.
Заснули Бог, святі. Диявол спить.
Злі слуги їхні, приятелі, діти.
І тільки сніг у тьмі шалапотить.
І більше ані звуку в цілім світі.
Зажди! Ти чуєш – там, в холодній тьмі,
там плаче хтось, шепоче хтось у страсі.
Він проданий у рабство всій зимі.
І плаче він. Бо страшно бідоласі.
Неначе голка, голос той тонкий.
Проте без нитки… Він так одиноко
пливе в снігу. Повсюди холод злий…
Зшиваючи ніч з ранком… Так високо!
“Мій ангеле, це ти? Невже ти ждеш
любов мою, під снігом ждеш, чеканням
зігрітий?.. У пітьмі додому йдеш.
Це ти кричиш у темряві?” – Мовчання.
«Це, херувими, ви? Так ніби хор
хорал печальний голосом колише.
Це ви забагли сплячий мій собор
покинути? Це ви? Це ви?» – І тиша.
«Це, Павле, ти? Щоправда, голос твій
занадто гартувала строга мова.
Чим плач зарадить сивій голові?» -
Та навстріч суне тиша безголова.
«А чи не та доклалася рука
до зору, що повсюди тут маячить?
Всевишній, ти? Пробач єретика,
та надто вже високий голос плаче».
Мовчання. Тиша. – «Може, засурмив,
собак збудивши, Гавриїл? Не знаю.
Чому ж це очі щойно я відкрив,
а вершники своїх коней сідлають.
Все міцно спить. В міцних обіймах тьми.
А гончаки летять з небес юрбою.
Невже це Гавриїл серед зими
ридає тут, один, у тьмі, з трубою?»
«Ні-ні, це я, твоя душа, Джон Донн.
Тут я до неба смутою прикута,
бо сотворила власним я трудом
думки і почуття, важкі, мов пута.
З цим тягарем ти міг би без турбот
ширяти поміж ницості без страху.
Ти птахом був і бачив свій народ
повсюди, весь, злітав над схилом даху.
Ти бачив всі моря, весь дальній край.
І Пекло бачив у житті і в сóбі.
І бачив ти також пресвітлий Рай
у найсумнішій з пожадань оздобі.
Ти бачив: наче острів твій – життя.
І з Океаном цим давно знайомий:
зусібіч тільки тьма, тьма і виття.
Ти Бога облетів і втік додому.
Та з тягарем цим зась тобі увись,
земля звідкіль – це сотня веж і кісник
рік, і де, як добре придививсь,
сей суд страшний вже й не такий зловісний.
І клімат сталий там, в тій стороні.
З якої все – сон маячний в утомі.
Бог звідтіля – лиш світло у вікні
у ніч туманну у найдальшім домі.
Поля бувають. Їх не оре плуг.
Роки не оре і віки не оре.
Лише ліси як стіни надовкруг,
а дощ танцює в травяному морі.
Той перший дроворуб, що залетить
на шкапі в ліс, метаючись без цілі,
залізши на сосну, вогонь узрить
в своїй долині, там, внизу осілій.
Все, все десь там. А тут непевно так.
Спокійний погляд по дахах мандрує,
по ясноті. Ні дзявкоту собак,
ні калатання дзвонів не почуєш.
І осягне він, що усе – десь там.
Коня до лісу зверне рухом рвійним.
І зразу ж віжки, сани, ніч, він сам
і бідний кінь – все стане сном біблійним.
Ну, ось я плачу, стежки не знайти.
Невже я камінь знову потривожу?
Не можу з тілом я туди прийти.
лиш мертвою туди злетіти зможу.
Так, так, одна. А ти, мій світку, ти
в сирій землі зостанешся на муку
марнотного бажання вслід пливти
і зшити плоттю власною розлуку.
Але поки плачем я твій нічліг
тривожу тут, - летить у тьмі, не тане,
зшиваючи розлуку нашу, сніг
і голка ще туди-сюди літає.
Джон Донн, не я ридаю – плачеш ти.
Лежиш один, і в шафах посуд влігся,
допоки сніг на сплячий дім летить,
допоки сніг з пітьмою не зустрівся».
Він – птах, він спить у власному гнізді,
свій чистий шлях і спрагу ідеалу
довіривши назавжди тій звізді,
яка тепер сховалася за хмару.
Він – птах. Душа його – мов скло,
а шлях мирський, хоч гріх сидить у кожнім,
природніший за ґавине гніздо
над сірим тлумом шпаківниць порожніх.
Він – птах, і вдень він стане на крило.
Тепер – улігся під покровом білим,
допоки простір зшитий снігом, сном
поміж душею і заснулим тілом.
Заснуло все, та ждуть іще кінця
кількоро віршів, шкіряться щербато:
мовляв, любов мирська – то для співця,
любов духовна – тільки плоть абата.
На чий би млин ти воду сю не лив,
а хліб той самий мелеться одвіку.
Бо якщо з кимось ти життя ділив,
то хто розділить смерть твою велику?
Діра в тканні сім. Кожен рве – і край.
Втікає. Повертається зі сховку.
Ще смикне раз! І тільки небокрай
у тьмі вряди-годи бере кравецьку голку.
Спи, спи, Джон Донн. Засни, досить покар.
Похнюплений, висить кафтан з дірками.
Не дивота, як вигляне з-за хмар
зоря, що берегла тебе роками.
