Дорога стелиться, як ніч в осінню пору.
Спинитись час настав, набратись нових сил –
Нещасним лебедем душа постійно хвора,
Її недуга – перелом одного з крил.
Дорога стелиться і вічністю година.
Буває, зречення птахів приходить мить,
Та думка правдою росте в тобі єдина,
Душа відродиться, якщо вогонь горить.
Я переконаний, дослухавшись до Бога,
(Він з висоти небес керує нашим „я”) –
Що кожного із нас веде незла дорога,
На світ ми послані не спати все життя.
Прожити б вік хотів і тілом, і душею,
Словами-хлібом шанувати ваш поріг,
Приймати серцем біль і донести ідею
Своїх пра-прадідів у спадок дітворі.
Дорога стелиться, а ми ще на зупинці.
Ждемо, куди вітри свавільно рознесуть
Хоч в глушині сердець ми, може, й українці,
Та у ділах мовчить духовна наша суть.
З крилом поламаним, то й краєвид закритий,
Не в радість сонце і байдужістю весна.
Скажи народе, як ростимуть наші діти,
Якщо в нутрі їх ненависть живе одна?
