Бідна панно моя, переплутались наші дороги.
Як долоні, сплелись наші тихі туманні світи,
і несе течія нас удвох до святого порогу,
нас – додому, де ми будем тихим годинником йти,
все по колу, по колу, за руку, удвох – я і ти,
де ми будем дивитись, як час оксамитові брови
хмурить строго, бо ми непідвладні йому, бо живі
серед скороминучих народів, ландшафтів і вір.
І тривога затихне, немов переляканий звір.
В терпеливій строфі буде темне твердішати слово…
