Я.
Створю її бездоганну:
Окрилену, світлу і чисту.
Довершену вкраду у Бога.
Втечу з Його майстерні і сам.
Самотньо блукатиму святими ситими лісами,
Нестиму її на руках: мовчазну і легку.
Дихатиму, доки грішити приємно,
Доки мене не настигне кара небесна.
Йтиму крізь хащі, дикі і м‘ ятні,
Де лагідні тигри
В заростях синьої папороті.
Не ворушаться, тепло дихають – святі –
нас не чіпатимуть. Пересохлими губами
збиратиму з листя росу, срібнохолодну.
Мокрий, цілуватиму її всю,
Щедро напуватиму спраглими вустами.
Вона.
Ховатиме обличчя у мене на грудях.
Здригатиметься від гострих краплин,
Що з неба –
На руки і плечі.
Тремтітиме, слабка і хоробра:
Бездушна – під шкірою має туман,
Що вздовж тіла крадеться сиволапо і лоскотно
І страху не має.
Безпомічно мружитиме очі.
Чутиме: голуби божі, що десь під серцем таяться,
Гнізда болючі дзьобами з блакитних прожилок
і теплих м‘ язів в‘ ють.
Бездітна – безбожна – безсила.
Окрилена, світла і чиста.
Із серцем занадто маленьким:
Там місця немає для віри, лише для любові і себе самої.
Ми.
Живі і покарані болем.
Без думок і каяття, із трепетом в руках і животі
від близькості гріховної свободи
блукатимемо між птахів й хижаків.
Ситі будемо духом живим,
Що скрізь за нами йтиме
І сліди скривавлені покриватиме цвітом,
Як снігом, духмяним і ніжним.
Нестимемо вкрадений плід.
З того дерева, де повно таких:
У світлі святості лежать,
Недоторканні й недосяжні для мертвих і живих.
Той плід заборонений – серце.
Міцно і жадібно тримаючи,
Ховаємо його навіть від себе.
І фрукт цей екзотичний зберігаючи,
Впевнено і рішуче тікаємо з Раю.
