У нього в віршах завжди смерть і покута.
За безліч непрощених сірих гріхів.
Там пристрасті завжди гуляють розкуто,
В той час, як сплітаю безглуздість всіх днів.
В той час, як тривога рве світ мій на шмаття.
І млоїть нестерпно весь мій організм.
Йому, як і вперш, вистачає завзяття
В словах будувати НОВИЙ комунізм.
А я, задивляючись в дно (ні, не склянки),
а так, спорожнілих чаєвих чашок,
В думках все пригадую смак валер'янки
І в серце вбиваю останній цвяшок...
Я з місця не зрушу. Не те, щоб ніколи...
Та з власних амбіцій не створю пожеж.
Поплачу... Забуду - зітру всі закони.
Нових не напишу. То лінь все? - Авжеж.
О, Господи, знаю. Так легко казати,
жалітись, ламати сердець чужих блюз.
А ще лихоманливо досі вважати
Агонію свою найкращою з муз...
Пустіть все ж до прірви... Усе так банально.
Цих слів недолугість і власних бажань...
Нічого не зміниш в душі кардинально.
То нащо мені збірник власних видань?!
Я хочу сміятись. Зривати покрови
з нікчем тих і блазнів, чиї рильця в пушку...
Я хочу не гаяти сил на розмови,
на плач і ридання он в тому кутку...
