Дивно якось все це є,
Але це вразило мене.
Було в житті його нічим не стурбувати,
Йому, здавалось, нема чого втрачати,
Йому, здавалось жити нецікаво,
Він думав: все в житті бувало.
Та раптом він зміг помітити її,
Блакитні очі помітив неземні.
Вона також помітила його,
Й сумління враз позбулася свого.
Вона й не знала, що в житті таке буває,
Що раптом серце щось твоє стискає,
На повні груди дихать не дає,
Й навіки змінює життя твоє.
Вона дивилась в його карі очі.
Вона дивилась і бачила лиш барви ночі.
І відвернулась. . .
Він розглядав її волосся золотаве,
І думав, що це ангели заграли,
Він чув мелодії якісь казкові,
І вже не бачив, де ходять мавки чорноброві,
Не відчував ніякої спокуси,
І вже не думав, що зробити мусить.
Йому здалося, що стоїть у полі,
І їсть гіркі ягоди калинові.
Та гіркоти не міг відчути,
Лиш спів небесний міг почути.
Йому здалося, що тече ріка,
А на березі стоїть вона.
Він ладен був все в житті відати,
Щоб лиш запах її волосся відчувати.
І відвернувся. . .
Вона розглядала родимку на шиї,
Не пам'ятала вже, яка сьогодні днина,
Не пам'ятала вже, чого прийшла в це місце,
А чула лиш шелест листя.
Здалося їй, що вона вночі у лісі,
А він там далі, на узліссі.
Хотіла думать, що він її убереже,
Від всього злого він її спасе.
І ладна була все в житті віддати,
Щоб раз в житті ту родимку поцілувати.
І відвернулась. . .
І розійшлись вони у різні боки,
Й здається, не знайти їм спільної дороги.
Та він буде все життя її шукати.
Вона все життя буде вірші йому писати.
Бо вони одного цілого дві половини,
Разом вони щось ціле і єдине.
Бо він те темне, а вона те світле,
Що порізну таке одноманітне.
Бо лиш вона його причарувала досі,
І любить лиш її волосся.
Бо лиш його ладна помічати,
І лиш ту родимку хотіла б цілувати.
Та чи одне одного вони колись знайдуть?
Чи може стежку спільну проминуть?
Ніхто ніколи вже про це не скаже,
Та й істину ніхто вже не покаже,
Лиш пташка заспівати право має,
Як з лісу в поле перелітає.
