Вслухаюся, як нескінченностопним ямбом
віршує сталь коліс про долі мандрівничі,
і з ними в такт здригається позавіконне
кіно з банальним, передбаченим сюжетом-
поля, горби ганяються один за одним,
байдужі погляди селянок непорушних,
поодиноко вкраплених в зелену повінь,
із сапами - зразком технічного прогресу.
Поклавши голову на брус червоно-білий,
про сенс життя свого розмислює кобилка
і поглядом своїм наскрізь пронизуючи потяг,
із тугою в очах вдивляється в минуле.
Останні кадри і метелики жовтаві
спинили біг на тлі нічного фіолету
і хвиля часу розкололась на хвилини
об берег довгожданий з назвою "Тернопіль"
з лицем багатооким , незворушно- мудрим.
А згусток метушливих зустрічей з прощанням,
від греблі-потягу, як повінь відкотившись,
струмками продзвенів по лабіринтах вулиць.
Знайомі назви їх я п"ю і не нап"юся,
цей запах кам"яний п"янить і гріє.
Десь тут по тротуарах бродить моя юність,
та я для неї вже чужий, незрозумілий.
Блищить долоня Театрального майдану
зірками , змитими дощем з чола у ночі,
і заздрять їм,поміж колон сховавшись вікна,
сліпі й німі, нездужають у міжсезоння.
Затіяла забаву ніч із ліхтарями -
сліпих метеликів із жмені випускає.
А у Катедри руки в вічному молінні,
вознесені до хмар розмитого світіння...
...Я поспішаю повернути рік за роком,
свою відсутність, наче плівку на початок
відмотую. У кольоровості вітринній
посилуетно час задкує у минуле.
За рогом - двір.Гілками на балкон обпершись,
у скло вікон цікаві заглядають клени,
з-поза дверей я чую голоси знайомі,
під пальцем - пружність електричного дзвіночка.
...Та раптом відкриваю очі серед ночі -
а у віконних тінях чужина глузує.
