Ще трави
на дотик єдвабні.
Та подихи вітру осінні
розносять світами
обіцянки наші дозгінні...
Лиш cвіт мій замкнувся –
Скарлатті й одвічним дощем,
застудженим сміхом твоїм
і промоклим плащем.
Вогкі піктограми патьоків
означили мури...
На пачці цигарок
ти пишеш свою
партитуру.
І, наче не кави відпивши –
любовного трунку,
вкладаєш в долоню
медову данину
цілунку...
Порфіра і злото
офірно згорають у кронах...
О, звідки у тебе
ця паморозь рання
на скронях?..
Ти – дож венеційський.
А осінь – хмільна куртизанка.
Ревнивою тінню
брестиме за нами
до ранку.
