Я виходжу із сутінків самого чорного моря
Біля мене стрімке та кастроване місто
«Повернися до завтра, шалена, горілки наллю тобі, сповідь
У шинкові служитиме за грошову одиницю…
Ти сумуєш й ворожиш мені щось на осаді кави
Як завжди, не вгадаєш, все тикаєш пальцем у небо
Вимальовуєш в ньому профілі блискавок сталі
Та глитаєш статті жовтопресні - цікаво, напевно.
Я твій брат, я твій шлюб, я фатальне твоє протиріччя
Янгол твій охоронець, бо схороню й заховаю
Я держава у розквіті, я благородніше бидло
Я зведу тебе вгору, ти здивуєшся, там не добачивши Раю
Я – масонська отрута, ти релігійна повія.
Хворий пастор, з хрестом православним і солодким півмісяцем –
Твій улюблений гість, бо його безнадійність мінлива.
Бачить світло зусюди, та зовсім не все йому світиться…
Певно, скромний чи дурень – пробач, що я знов коментую
Це єдине, що можу, і вмію, і передам дітям я
Я ж бо теж не найкращий. Яке вже життя ремонтую
І ламаю, – зурочив хтось. Надія одна - вібуття…
Ну а ти, що змарнуєш життя, щоб довести комусь вже доказане…
Ти цілуєш пелюстки й своє відображення в дзеркалі.
Вночі видима,
Вдень заливаєшся з назвами
І від сліз твоїх гострих несе чимось смаженим, газ перевір…»
