Усе це так банально, що не хочу
Шукати слів красивих для вірша...
Тобі казати, що не сплю і ночі,
Що ти, як зАвжди, просто замовчав...
Не знаю, любий, чи тобі приємно
Від того, що сиджу уся в сльозАх?
Що я тобі щодня дзвонЮ даремно
А "абонент" забив на все отак...
Чи солодко від того, що красива,
Закохана тобою, молода,
Чекає невідомо звідки дива?
Чи тішиш марнославство, що твоя?
За що мені таке...сліпе кохання...
Для чого ти морозишся, скажи?
Чи я у світі є така остання,
Що любить одного і назавжди?
Мені вже страшно щось собі казати...
Брехати, що в думках твоїх я є...
А легко щохвилини помирати?
А добре освятить ім"я твоє,
Й молитися на тебе...обіцяти
Що більш ніколи! я не подзвоню,
Не дам, що я існую, тобі знати...
І брати телефон до мокрих рук.
НенАвиджу закоханих, що мимо
По гордості моїй за руку йдуть...
А я сиджу у генделі, як привид.
Здається, зараз горем розіллюсь...
Для кого повиплакувала очі,
Для кого купувала те вино....?
Чому мені являєшся щоночі
Якого...це життя...таке лайно....
Цей зошит би спалити разом з серцем.
Нехай воно по тОбі не болить.
І ти до мене, певно, не вернЕшся...
Тоді ти краще просто мене вбий.
