Між свіжим і пожовклим “я”
Сплелись повіками кордони...
Плювали, цілячись в ім’я,
Тернові й лаврові корони...
Просохла скошена трава...
Стерня гріхів сколола ноги
І поки пріла голова
Новий господар зніс пороги...
На дні зіниць гнили сонця
Шпиталем зношених фантазій...
Cльозились втомлені серця
Ковтками втрачених оказій...
Жили між зморшками чола
Думки, озброєні чеканням,
На провокації із дна
Відповідаючи мовчанням...
Земна покута без луски
Шептала згорблені молитви,
Стинала сиві волоски,
Вела по шиї лезом бритви...
І снились сни. Вони гули
Локомотивами, лиш часом
Свистіли чайничком малим...
І стрих тоді ставав парнасом.
