Ця вулиця зветься
Безнадією.
Вона закінчується
глухим завулком Відчаю.
Там, у барі під назвою “Утопія”
ти пропиваєш позичені назавжди гроші.
Незворушним Крезом
ставиш випивку друзям,
які вже після третьої не пам’ятають
твого імени.
Тебе не мучать докори сумління,
радше спорадично докучає гонорея.
Твої колишні дружини
встигли народити по двійко дітей
від інших чоловіків.
Твої діти розповідають усім, що їхній батько
був каскадером і загинув,
виконуючи смертельний трюк.
Ти часто зачіпаєш красивих дівчат,
та до тебе підходять лиш старі хвойди.
Сьогодні в ейфорії ведеш
у свою брудну кавалєрку
розкішну блондинку,
а завтра сам не знаєш
звідки ж взялося у тебе в ліжку
обкурене нещастя на ім’я
Я-буду-твоєю-жінкою
і не впізнаєш себе у замацаному люстрі.
Ти давно пустив би кулю собі у лоб,
та не маєш чим.
А тому все частіше
позираєш на затуплену бритву і чекаєш,
коли нарешті дадуть гарячу воду.
Щоб, востаннє тримаючи курс на тьмяний ліхтар,
проплисти в іржавій ванні
затхлим завулком Відчаю,
обдертою вулицею Безнадії,
крізь Сціллу і Харибду бару,
у Щасливу Країну
вічно юних одалісок,
винних фонтанів,
списаних боргів і
мультиорґазмів.
