«Плач іде по Україні,
по усій державі,
бо сидять в Верховні Раді
зрадники лукаві!
Кожен лізе до народу
лапою в кишеню!
О, нещасна Україна,
Бідна наша неня!
Плюндрували тебе ляхи,
Татарва гноїла…
Але, видно, того мало –
Лізе чорна сила,
Сила хижа та лукава
До твого серденька…
Хто врятує Україну,
Хто розрадить неньку?
Витре слізоньки криваві,
Із колін підніме?
Доки будемо ми, браття,
Чорними й німими?» -
Так я думав, як молився
В церкві у неділю.
Тільки серцю не ставало
Легше. Наче хвилі,
Сльози до очей ступали
Та душили люто,
І хотілося кричати:
«Схаменіться, люди!
Не лилися ріки крові
За Вкраїну всує!
Встаньте, браття, всі за правду,
Правдоньку святую!»
Та ніхто не чув, як серце
Плакало, тремтіло…
Тільки вогнику на свічці
Золотеньке тіло
Помирало, і стікали
Краплі воску – сльози,
І світилася ікона
У німій тривозі.
Тільки що це? Голос з неба
Промовляє тихо:
«Зникнуть, сину, чорні хмари,
Зникнуть біль і лихо!
Ще не вмерла Україна,
Ще буде сіяти,
Як візьме правління в руки
Українка-мати.
Ще цвістиме Україна
В ружах і барвінку,
Як собі за президента
Оберете Жінку.
Знов калина білим цвітом
Замаїть в гайочку,
Знову мати чорнобрива
Вишиє сорочку…»
- Та коли, - питаю, - буде
Світла ця сторінка?
У історії народу? Коли Прийде Жінка!..
