Йду по полю житньому
По росі йду без чоботів я
Бачу люди несуть домовину,
Підійшов ближче я
Нема ні музики, ні плачу.
Недовга, мабуть, була доля
Та щось покійного не бачу
-Кого ховаєте? - спитав я.
- Одну гарну країну.
-Може, жива ще вона?
-Розікрали пани Батьківщину,
Така бач у неї сумна доля.
- Не спокійно мені на душі, яку країну?
Та бачу чорне стало у людей обличчя.
-Ми ховаємо рідну неньку Україну.
Не хотів почути цього я,
З серця потекли сльози за Батьківщину.
Сказав хтось:"Не треба, сам море виплакавя"
-Чому ж ховаєте ви Україну?
-Бо пани сказали, що така в неї доля.
-Не слухайтесь панів! Відідкрийте домовину!
-Заплатили нам вони, не можна.
-Схаменітьсялюди! Не ховайте ви країну!
Неможливо продати свого серця,
Неможна продати свою душу!
Не боги вони, люди!!! - заволав щосили я.
-Замовкни - сказав якійсь дід. - Задушу!
- Не задушиш, зрадник народу - продовжував я,
Не поховаєш, не вб'єш ти душу народу!
Бо засіяє ще зірка Українка,
Засіяє в небі жовто-блакитна зоря!
Відкрили люди домовину,
Та нема там нікого, лише пустота.
Не вмре Україна, неможливо вбити Батьківщину,
Доки кохає її хоча б одна людина.
Як матір свою любіть Україну,
Тоді розквітне вона, буде весна!
