Коли б менi священнi крила,
Я б полетiв на край землi,
Де надi мною плаче мила,
А я – обмитий – на столi.
I я б, схилившись над собою,
Cобi на грудях руки склав,
Й закрив, як рiдному, з любов’ю,
Зеленi очi, повнi скла...
А мила б тiшила сльозами
Тендiтну свiчку в головах,
I називала нiжним самим,
I билась пташкою в словах.
А я б здiйняв над нею крила,
I стало тихо, як ввi снi,
I нас би нiжнiстю накрили
Нiким не спiванi пiснi…
Коли б менi високий голос,
Я б над собою заспiвав
Про вперте серце, що боролось
За обездоленi слова.
I з неба б янголи злетiли,
I стали з правої руки,
I на моє янтарне тiло
Поклали жалiбнi квiтки.
А в ноги – вишиту сорочку
Iз неземного полотна.
А потiм сiли б у куточку,
Налили й випили до дна...
А я б рядком поклав їх спати,
Й своїми крилами накрив,
Й на нас небеснi Батько й Мати
Не надивилися б згори...
А iз живих – нiхто б не бачив,
Нiхто пiсень моїх не чув.
Й менi б зробилось легко, наче
Над Україною лечу...
Там Божi птахи в Божий вирiй
Несуть на крилах Божi днi…
I я б летiв з собою в мирi
I ледь шептав: – Коли б менi…
