повертають думки і торкають вчорашнє минуле,
де кульбаби під шепіт дощів сонцелико цвіли,
та горішні вітри у трембіту зненацька подули,
і по всіх верховинах насіння як біль рознесли.
то Боги побоялись, що квіти досягнуть вершини,
і для сіяних трав мало волі будé по плаЯх,
бо якщо пастухи не пантрують своєї маржини,
їх потопче отара, й дарма вся робота твоя...
там, де в травах густих, виростали кульбаби під небом,
де вітри і дощі огортали їх потяг і ріст,
повростало коріння - хоч і милують квіти - але ж би
щоб (не дай Бог!) траву цю гірку хтось поїсть...
вже не вернеш той час, бо пройшлися минулого коси,
де зростали у силі й дивились у вічі світів,
ті, хто радість приносив, бо цвіли там, де вітер розносив,
а не там як пастух, а чи Бог наверху захотів.
