Меланхолія затягує в свої тенета
І огортає душу сум,
І розумію: нічого вже не треба,
Не зміниш вже нічого мов.
Ти думаєш боротись варто?
Ти кажеш треба йти вперед?
Я думаю, втрачаєм сили марно.
Ми всеодно всі колись помрем.
Я думаю, не залишиться і сліду ,
Й малого здогаду, що ми колись жили.
Як не здійсниш, то позабудеш мрію,
Й не пам'ятаєш вже які коли були.
Подумай лиш, чи э сенс далі жити,
Чи э сенс прокидатися зрання,
Який сенс своїм здоров'ям дорожити,
Шукать нового й чекати пізнання.
Адже усі, кого ми знаєм,
Про кого чуєм ми усе життя,
Й чиєї слави ми не забуваєм,
І половини не мали за буття.
Отож, вся слава - ці солодкі квіти,
Ніщо тепер мене уже не гріє.
Вже не чекаю я якоїсь миті,
Одне скажу: МЕЛАНХОЛІЯ.
