Так мало потрібно в житті -
тихнуть напружені нерви:
розлуки їси, як вершки,
мов лікер, доливаєш перерви
й міряєш втомлену мить
відліком дзиґаря-серця...
У безмір дощів сірих нив
вплітається нитка серпанку,
димом ковзне поміж вій -
вип´єш до дна всі світанки...
Чекання... Це дар, а чи гріх
впаде яблуком стиглим на землю
і сколихне врізнобіч
дзвони-листячка яблунь-костелів?
Ще лиш мить, ще однісінька мить -
i на крилах лелечих увись
храмом, зітканим з молитв,
вознесеться самотність до неба...
