Замість лібретто:
колектив часом не дружних між собою митців, пригнічений економічними злиднями та капіталістичною цензурою переселяється в Карпатські гори, до успадкованої кимось садиби. Там вони будуть творити та опікуватися господаркою.
Дійові особи:
Автор – існує як залаштунковий чоловічий голос.
Та, Що Любить Рукавички – худенька нервова акторка у великих жовтих господарських рукавицях.
Він та Вона – закохана парочка. Він повненький, лисуватий, у сорочці з короткими рукавами. Вона – будь-яка.
Лісник – моторошний безтілесний дух. Втілення Землі, Смерти й Лісу.
Верлен – поет.
Оцінювач Віршів та Оцінювач Осені – критики, силуети.
Невідомий Поет – невідомий поет. Худа височенна особа з великим шаликом навколо шиї.
Листоноша – особа будь-якої статі в синьому халаті. Має ровер та велику сумку. Курець тютюну.
Мисливець – заможна людина із рушницею.
Вовки З Вогняними Очима – вовки з вогняними очима.
Пролог.
Мистці із кошиками, повними грибів і ягід, виходять з хащів на узлісся. Назустріч ім високими травами сунуть сірі спини. Це зграя Вовків Із Вогняними Очима.
Дія перша:
Голос Автора: Насправді ми не опинилися тут разом. Насправді ми розкидані на різні острови. Але наша самотність настільки спільна, що ми розмовляємо, наче члени одного соціуму, однієї сім\'ї. Ми живемо в будинку з тисячею кімнат та займаємось обробітком цієї міфічної землі з чорнозему фраз і сірого пороху часу.
Всі актори підхоплюють речитативом:
Старий дім, в який влучають оси й блискавки; ляльки, з яких він виріс; граки, скльовуючи довгими пінцетами родимки з наших тіл, торкаються кінчиками своїх крил кінчиків крил лісу.
Верлен, кривляючись, передражнюючи колектив:
…Гучно, важким підборіддям чобіт, парашутисти вдаряються в його підвіконня, накидаючи тіні на постаті Оцінювача віршів та Оцінювача осені. І всі присутні чують вироки: \"Тут, звичайно, відсутній вплив наркотичних рослин і мідій, і свічок стеарину та відчува-ються навіювання двохсотлітніх ГОСТів та іншої подібної фіґні...\"
Дія друга.
Та, Що Любить Рукавички (пластика довільна):
А наші претензії незмінні, наче вивіски майстерень з ремонту годинників. Складаючи рівняння й нерівності з вражень, ми буваємо лишень тоді справжніми, коли за нами приходить лісник із загостреним зором і запрошує нас кричати гуком сови й ластівки. Знайте, яким буває той ліс... Мені ж потрібні лишень гумові рукавички. Жовті гумові рукавички, щоб малювати старіючі речі фарбою, взятою із обличчя.
…Я мрію піти до наших обклеєних скотчем домівок, щоби розказати їх новим мешканцям про мої потреби в жовтих, а можна, й синіх, але конче гумових рукавичках.
Голос Автора: Усі сміються й підколюють одне одного, кажучи, що всі ми є заручниками брязкалець, що так нагадують перші клейноди.
Оцінювач віршів та Оцінювач Осені, пораючись у грядках:
Звичайно, нам нікуди дітись від цього маленького радіо. Тебе наснажує енергія Сонця і колір райдуги. Поглянь, які чудові наші діти, наші крапки в кінці речень і наші заголовки... Ти ніколи не замислювалась, скільки енергії вражень необхідно, щоб купити жовті гумові рукавички?
Дія третя.
Вечір. Він та Вона стоять поруч. Вона обійняла Його за шию.
Голос Автора: Вечорами снить ніч, обкидаючи білим снігом прим\'яті стебла, що шурхочуть абеткою з ламаних літер. У стовбурах дерев тліють свічки, нагрівають теплом жуків і висушують листя уздовж залізниць та полярних станцій. Чути запахи щемкої радості, смутку метушню та гудки пароплавів.
Вона, до залу:
- Ми тепер усі рівні, - це каже вона йому ув обіймах його коміра, мов вигнутого магніта.
Він дивиться замислено на вогні далеких польових станів і скупчення ставків, що вгадуються під випарами плазуючих автомобілів. І вони вдвох тихенько сміються, бо кожен знає, як важко знаходитись в засідці.
Дія четверта
Голос Автора: Відбувається другий початок снігу. Кімната наповнюється димом і сміхом. Усі співають пісень, граючись у хованки з рипами дверей та вікон.
Верлен:
- Я нещодавно прочитав, - кривляється Верлен і тіпає оком, - що прощені будуть усі, навіть Булгаков та Набоков. Навіть та сволота, що продає огірки на базарі по вісім доларів, і я з вами - всі будуть прощені, повірте. Що вже казати про менш щасливих та влаштованих в цьому житті тузів та тузят...
Голоси митців:
- А ті, що чистять моркву? Вони як?..
Верлен: - Вони теж, звичайно, – відказує вдоволений Верлен і смокче воду з чайника.
Напившись, Верлен веде далі:
Ми тут щасливіші. Ми задовольняємо наші потреби. Хто розумітиме нашу мову, тим більше - вірші? Хто зможе, слухаючи, вгадати час виймання готового хліба ?.. Допоки нас всіх не збере до мішка лісник, чи ми не перемелемо одне одного, ми не вмремо, повірте, ніколи не зробимо собі харакірі струною від триколірного обрію.
Тривале групове лахання.
Невідомий Поет, майже професійно танцюючи:
Я тут, бо я надто зарозумілий. Від мене так і бризкає пихою. Я гадаю, що я - Месія, а я тільки й можу, що рівномірно дихати. У січні злий водій автобуса тричі висаджував мене на зупинках. А я біг за ним в оцих-от порваних капцях. Та врешті вертався назад до вас, бо яка ж ненормальна сільська бабця витерпить такого нахлібника?
Н. П. тікає зі сцени.
Дія п*ята
У півтемряві на сцену виходить Лісник – моторошна особа, подібна на бандита, але в костюмі. Мовчки вмикає телевізор.
Голос із телевізора:
– Вони дізнаються про текучість усього в дитинстві, коли ламають пластикові одноразові ложки й ножі з плексигласу. Затим їх можна бачити побіля телефонних автоматів, з яких вони зривають скальпи слухавок.
Майстри тягучості металу, ми заздримо їх умінню підпалювати смітники та кнопки в ліфтах на небо…
Лісник вимикає телевізора, смикаючи шнур із розетки.
Лісник, задумливо:
Вивчати дотиком структури кристалів - це не так і просто. Це не шорсткий алюміній в шкільних їдальнях. Що нині для них податлива м\'якість сталевих рейок? Блюзнірські огорожі обабіч маршрутів їхніх доль?.. Вони зав\'язані в гудзи й понівечені, наче гойдалки на дитмайданчиках.
Дія шоста
Настає ранок – на сцені більше світла.
Невідомий Поет і Та, Що Любить Рукавички, обидвоє – у піднесеному настрої:
Та, Що Любить Рукавички:
–…Хоча наша пам\'ять увічнюється тільки в конвертах, з яких скручує цигарки листоноша. Він відсилає в небо дим із твоїх повідомлень, що доходять до Бога із запізненням на двадцять днів. Ми тут не в\'язні, повір. Ми емігранти. Не благай від Нього іншої помочі. Хіба що... попроси стати художником - їхні благання трохи матеріальніші...
З’являється усміхнений Листоноша із ровером та сумкою.
Невідомий Поет:
– Он він, твій листоотримувач, листоносій - з нетерпінням чекає на наступний великий конверт надії на гранти.
Дія сьома
Голос Автора: сцена кохання
Він, розстібаючи г(тверде)удзики на сорочці, загалом розбираючись:
– Коли ти починаєш цілувати її довгий язик, обвішаний квашеними помідорами, прокопчений запахом тютюну, вона по-материнськи ніжно запихає в твоє тіло гострі термометри, а ти тим часом покусуєш її крила, провалюєшся в її порожнечу, прорубуєш отвори в її амазонській сельві, злизуючи її волосся, ліпиш равликів з її слизу.
Митці, хором:
Руки лісника з твердими подушечками пальців грузнуть у теплому ґрунті Полісся. Перебираючи листя, він вивчає сліди переміщення націй і знає смак ялицевого спирту. Вічностарий вічногрішний, він роздає зачерствілі, обсипані борошном стовбури дерев і роги оленів, міняючи їх на колінчасті вали від вантажних автомобілів та люстерка до сірих \"опелів\".
Голос Автора:
Все, що ми знаємо про це життя, ми прочитали в дитинстві на парканах та потрісканих стінах.
Дія восьма.
Зима. Напередодні Різдва митці ріжуть свиню.
Та, Що Любить Рукавички:
... Незважаючи на всі факси, SMS-ки та телеграми, ми все одно повинні її зарізати. І тепер ми знаємо, що коли закінчується відлік наших днів, то це означає, що в когось свято.
Верлен:
Усе написане чи проговорене, чи навіть недоговорене, ми закорковуємо в пляшки, відсилаючи їх у землю. Інколи дехто кидає їх ув озеро, гадаючи, що якимось дивом вони допливуть до моря, хоча я, наприклад, вважаю будь-яку землю лише частинкою моря, що нависає над нами і любить наші думки та пляцки, спечені на олії.
Голос Автора:
Дехто з нас вважає, що ми вже померли, запліднивши необхідну кількість жінок, що називали себе нашими подругами, і витративши всі конверти. Дехто довго сидить в медитаціях, коли решта тягає бульбу до льоху, а потім тихцем наминає за трьох. Він же не просто сидить, він щось просить у Бога, і цей бог, я впевнений, торкається наших голів своїми босими ногами.
Оцінювач Віршів та Оцінювач Осені:
– Хоча ми можемо про це тільки знати, отримуючи від Них бандеролі післяплатою, яку ніхто не в змозі віддати. Вони так і лежать стосиками у поштових відділеннях, і настане час, коли поштарі зберуться на маніфестацію і спалять їх, немов стародруки з незрозумілими літерами, що однаково дратують і ваблять.
Дія дев*ята
Зимовий ліс, галявина.
Мисливець:
– Коли я полюю на вовків, я навіюю собі те ж, що навіюють собі вони. У нас однаковий запах і однаковий слід .Тому я завжди маю з собою...
Та, Що Любить Рукавички:
– Ти полюєш у заповіднику?
- Так, ми там полюємо.
- А лісник?
- Він з нами.
- А ліс?
- Наш.
- То ми нічим не різнимось із вами?
- Нічим. Хіба що ви більші невдахи...
- Ми всі будемо там.
- Але ми - трохи пізніше, оточені дітьми, а ви - під гімн з брехунця чи дзюрчання вашої дірявої крапельниці... – сміх.
Дія десята
Оселя митців.
Невідомий поет:
- Вона подякувала йому тим, чим могла, вона заплатила за свої жовті рукавички.
Та, Що Любить Рукавички, заламуючи руки:
- Хлопчики, я не лишаю боргів, хлопчики, я самиця передусім, мені не зайві дурнички, наприклад, як оці жовті гумові рукавиці, тим більш, перед смертю, тим більш...
В нього купа кондомів, хлопчики, але це йому не допоможе, так, він мав рацію, кажучи, що помре на руках сексапільної лікарки... Я вп\'ялась в нього іклами, як вовчиця...
Кілька мистців водночас:
- Як! Ти, із твоїм пародонтозом!
Та, Що Любить Рукавички:
- Ну, ви ж знаєте, я вмію приховувати дрібниці...
Голос Автора:
Світ - то зів\'яла повітряна кулька. Бачиш. Хтось утворює шпарини в світобудові. Ми начебто можемо в них зазирати. Але боїмося. Тому ми програли цю подачу, а також усі наступні подачі.
Оцінювач Віршів та Оцінювач Осені:
Вони прийшли до нас із відвідинами. У полях не сховатися від гелікоптерів і оптики космосу. Вони теж бояться, але менше, бо принюхуються і дмухають, наче сподіваючись обпектися, наче їм недостатньо вітру, що загніздився в їхньому хутрі. Це вовки. Вовки з вогняними очима, в які неможливо дивитися з осудом.
Та, Що Любить Рукавички:
- Що ви робите влітку?
Дитячий голос у відповідь:
- Влітку? Ми тішимося.
- А восени?
- Восени ми мігруємо автостопом.
