я бачив останні сходинки що втікають у воду
вони хапали сірістю мій погляд
топлячи його у хвилях:
одній – золотавій з часточками водоростей
іншій – геть чистій
третій – звичайнісінькій
я ламаю поперемінно сірники і зубочистки
сірники з червоними головами і безголові гострі зубочистки
скупані у плоті сирній і виноградній
їх безпорадні друзки вже пожирає вода
серця стукотять в енергійну мідь
я знав колись як це називається
а тепер можу тільки здогадуватись:
ненависть?
кохання?
смерть?
щось буденніше? (біль?)
світло зникає зі старої альтанки
перепливаючи на річку і далі за обрій
сірниковий вогонь у воді і в міді
схилена неправильною дугою верба
нагадує хирляву веселку
вже нічим не освітлену
я теж так схилятимусь
коли залишусь сам біля цієї води
коли комахи втечуть з вербової кори
а ящірки і скорпіони по-різному
покинуть тут свої напівживі хвости
самотність – ось про що стукає серце
одне моє серце навколо
2. Його Червоне як Корпус Серце
я знаю що спалюю свою траву не для Руська О.М.
не для нього я ковтаю свої таблетки і п’ю моршинську чи якусь іншу
що я ще знаю про цього чоловіка?
він точно був ректором мого університету з 1938 по 1944
і 1944 його напевне змістили з посади
можливо тоді ж він помер чи загинув чи загинули його
підлаштовуючи долю під кльовий буремний час
його червоне як корпус серце не витримало руху життя в собі
і підшипникові коліщатка крицевої людини
порозліталися
запалюючи вогнища деінде
його портрет висить в сонячно освітленому коридорі
погруддя на бруднобрунатному тлі підкреслює несуттєвість зовнішнього
з інтимних ознак видно його обличчя – велике і приємне
і очі – чорні як радянська нафта – що кажуть тобі –
я був воюючим ректором і мої руки не менш червоні
ніж корпус чи серце
нехай я зміщений несправедливо
нехай мою долю підлаштовано під несуттєве зовнішнє –
я пам’ятаю Україну перед двадцятими
і Арсенал
і кінський піт скавалерійщених степів
і лякливе здригання гарячих ґвинтівок
-
і я пробачаю
я всім усе пробачаю
я так само всім усе пробачаю
після такого я просто не можу не пробачити
і не спалити хоч трохи своєї трави для Руська
І Долоні як Два Сонця. 2
ти не хочеш ні про що таке говорити
ні про піднесення над міцно змонтованими будівлями
ні про пластикові весла
чорні пластикові пакети зі сміттям в металевих урнах
такі дурниці тебе не цікавлять що й не дивно
а мені важко розповісти про щось інше
про сяйва про зблиски в нічному повітрі
про його розрідженість і постійну втечу
лежати головою на мокрому граніті
вбираючи волоссям вологу
конструювати світ – як розгадувати кросворд
чи збирати пазл –
але чому тоді слово таке – конструювати?..
і долоні як два сонця
і чоботи в грязюці
і серце впирається ребрами у камінне ребро
ти не хочеш ні про що таке говорити
ти в своєму підвішено-фунікулерному стані
між станціями сім’я-робота
а важливе пробігає повз тебе як досвідчений спринтер стометрівку
ти спостерігаєш його з офісного вікна вікна маршруткового
і великого вікна вичищеної щойно кухні
далі все буде так само безсистемно
важезні паркові ворота
нічні дерева
алебастрові скульптури
і серце моє впирається ребрами в камінне ребро
і я
ти дивитимешся дивитимешся
і без слів розумітимеш
хоча для тебе це буде радше відчуттям
