Межі свідомості – це лиш ілюзія реальності,
Яку нав’язують собі машини в людській подобі,
Межі реальності – це лиш гра правил,
Які ми можемо, відкинувши, переступити.
Тіні ілюзій, що ведуть танок в голові,
Це лиш втрачені примари минулого,
Клапті колишнього смутку, які не знайшли пристановища,
Що давно зникло в невідомості.
Бажання змін, яке приходить зранку,
Це лиш тінь, яка зникає ввечері,
Тоді в серці з’являється біль,
Та це лиш нова ілюзія.
Бажання до дій, яке зникає й з’являється,
Це лиш вираження нашої немочі,
Страху перед неминучим,
Що зринає в нічній темноті.
Думки, що рояться в голові й нагадують про себе,
Це лиш приклад хаосу,
Який постає з порядку,
Що є породженням душевного безладу.
Наші душі: чорні, світлі або пусті,
Це вищий рівень сприйняття,
Який нами зневажений,
Лише тому, що ми його не розуміємо.
Ми боїмося того чого не можемо пояснити,
Це лиш стереотип, який потрібно здолати,
Наші тіла красиві, а душі жахливі,
Виразками покриті, отруєні ненавистю.
Де ж еліксир, рятунок де?
І знову ці нічні благання і питання,
Душа говорить, та її не чути,
Можливо, вона знає правду?
