На Севен Сістерс,
дощової суботи,
у кухні задимленій
Клубу Карибських Сеньйорів,
вправні руки старої Лу,
вічно повні роботи,
самокрутку химерну зліплять –
на біль цього світу
антидотум.
Мама Лу, чорна, як ніч Господня,
наче міх ковальський зітхне
і пательню поправить похапцем.
Матюкне спересердя
кота-злодюгу
й геть прожене розчовганим
капцем.
Белькотатиме
радісним дурником чайник,
і у пальмовім маслі шкварчатиме риба,
і бродитимуть дріжджі у тісті
духм’яно.
Оживатимуть тіні по закутках
тьмяних...
Мама Лу,
розкинувши карти потерті,
у життя мого книгу
в задумі загляне.
І в задумі наллє щось,
солодке і пряне:
– Пий, моя доню, пий...
На квітчастій цераті
відбудеться драма –
в ній валет і король, туз хрестовий і дама.
А у ролях високих гостей –
дрібнота усіх мастей...
– Пий, доню, пий...
Мамо Лу,
волоока антильська матроно,
хай святиться обдерте оце передмістя,
що так дивно сьогодні звело
нас з тобою...
Змиє дощ наші смутки святою водою...
Все змиватиме злива...
І змиватиме справа...
І змиватиме зліва...
Во віки віків...
Амінь
