Як тіло вояка війну всотало
І плоть його замішано з металом,
неначе хліб майбутніх бойовищ -
у мозок пам"ять учепилась, чорний кліщ.
І сили п"є, мішаючи отруту
з вогнями крови.
Не люблю я круто
стару судому спогадів і хиб,
страждань майбутніх дихаючий хліб;
і вир нічний
упевненого світла
промінням прорізаю непривітно,
немов рабів придушуючи бунт.
Вони ж не люди, бо не можуть буть -
їм існувати тільки вічна доля.
Але бува -
здригнуться видноколи,
земля закашляє крізь горла вогняні,
і дикі орди, скупчені на дні,
із ревом розірвуть зелену шкіру
свідомости
і згине в чорних дірах
