О, скинути землі огидну рвань:
бескетів купини, болота чавкотливі,
всю плоть важку, смердючу та хітливу
кривавим сонцем бризнути із ран!
Червоний ніж ракети неба хлань
прорвав і сяє сильно й сиротливо,
і фейєрверків остаточна злива
прощально помирає в болотах.
А ти, бунтуюча сріблиста лань,
летюча за любов, а не за страх,
навіки розчиняєшся в зірках.
Прощай, планети яблуко гниле.
Летить ракета, зернятко мале,
сяйливе слово в сонця на устах...
Оригінал: Так тихо. Місяць лиш з-за хмар погляне,
порине в чорних тіней знов тенета,
гряде грязька, густа імла з бескета,
повітря є гниле, липке, погане.
Нараз крайнебо від луни багряне,
вогнем угору вистрілить ракета
і задріжить, немов тремка трепета,
мільйоном іскор в неба синь розтане.
О! Серце мріє вирватись із лона
тяжкої дійсности, із буднів ґрунту
в безкрає небо, в соколів околи.
Тут розсипатися в червоні грона,
в криваві розірватись букви бунту,
на землю не вернути вже ніколи.
