Перша частина:
http://gak.com.ua/creatives/2/52539
Додаткові Х-файли:
http://gak.com.ua/creatives/2/52544
http://gak.com.ua/creatives/1/51503
http://gak.com.ua/creatives/1/51782
http://gak.com.ua/review/131546
Всі реальні персонажі — вигадані.
...Твердим там почерком набито
Було на жовтій перфокарті
Одне коротке слово:
«Їду».
Минає ніч, минає днина,
І до завершення підходить
Борщем наповнена стоячим
Сулія на сімнадцять літрів.
Її привезли на санчатах
Вантажні голуби поштові,
Всі волохаті, наче леви,
І з павичевими хвостами,
Обскубаними, втім. Одначе
Поета доля нас цікавить,
А вже йому кінець печальний
Підморгує крізь дно сулії.
Як обсмоктав останній хрящик
Нещасний наш митець Гаврило,
Заплющив він плаксиві очі
І голову сховав під ковдру.
І смерть постукала у серце
Колючим завитком пружини,
Коли почув поет-ху_дожник
Знадвору надзвичайний гамір.
Він до вікна скоріш прилинув
І зрить, як прямо під парканом
Спинилась глюко-чудасія,
Зоологічний байк-кортеж.
Запряжені були рядочком
Дванадцять оленів кавайних
У мідну збрую, що кріпилась
На срібний гак до лісапету.
Попереду їх направляла
На ланцюзі злотому курка
Була вона в костюмі риби,
Що не знімала з Хелловіна.
А лісапет був триколісний,
Ебеновий (чи з ебоніту),
Його сідлало в сантошапці
Незнамо що, незнамо чим.
Таке химерне, що і Ріман
Не зміг би в сні його побачить,
Хіба Далі б йому закапав
У вухо мисочку абсенту.
Як хліб і сіль воно єднало
Всі барви райдуги та кору
Із геометрією сфери
Та Артеміди Млекоциці.
Не йшло воно і не котилось,
А сунуло, як рок чи вирок,
Спектрально збуджений геоїд,
Індійсько-кіперський gömböc.
І тільки жовта скриня Glovo
На ньому підло викривала
Той орган, чим найлегше думать,
І той, чим звикли ми писать.
Та вже The Thing минає хвіртку
І весь займає передпокій,
І до Гаврила промовляє
Знайомий з Майстер-шефу голос:
— Не бійся, друже, й не дивуйся,
Це маскування від фанаток.
Без нього був би я непевне
Один великий сувенір.
І починає гість знімати
Та розкладати в купки одяг:
Берети, свитки, макінтоші,
Бікіні, сарі, чепраки.
І худне куля помаленьку,
І виникає із ганчір'я,
Зі скарбу кращих друговжитків,
Висока та струнка фігура.
І зрить Гаврило, що не Джабба,
Слимак-бандит космічних воєн,
Не колобок, не йокодзуна
До нього завітали в гості.
То друже любий Картопленко
Вже ззув із ніг усі галоші
Та диско-туфлі на платформі
І каже: — Швидше постриваймо!
До кухні кухар переходить
І Glovo скриню переносить,
На стіл її одразу ставить
І відчиняє автогеном.
І зрить Гаврило, замість скрині
Постала голова бізона,
Смугаста, грізна, волохата,
На зебру схожа чи цеберко.
А Картопленко вже з кишеньки
Виймає ключик на дванадцять,
У вусі він бізону крутить
Секретну відповідну гайку.
І розчахнулась головешня
І стала, мов залізна діва,
В нутро поштрикана тонкими
З обсидіану шпичаками.
А в шпичаках затисло кульку
Рожеву та у формі серця,
Зі словом "ЛОВЕ". Надувають
Такі на свято Валентина.
У неї взявся Картопленко
Зубило моцне заганяти
Підпільно придбаним у гнома
Геологічним молотком.
І розколовся алебастр
(Була ж бо з нього серце-кулька),
Й постав з розбитого кохання
Один гарнюня хеппі-міл.
І кинувся уже Гаврило
Його та друга цілувати,
Втім Картопленко мускулистий
Митця відсторонив без слова.
Він швидко кинув на пательню
Смішну коробочку червону,
І, вогник синій підпаливши,
Мов сало, став її топити.
І розтеклася по пательні
Ароматичним парафіном
Коробочка із хеппі-мілом,
Лишивши яіце за шкварку.
Його поставив Картопленко
У келих чистий і гранений
І каже: «Слухай же, Гаврило,
Що маєш ти перед собою.
Це копія один до сотні
Трипільського метеорита,
Що впав тому п'ять тисяч років,
У скелі Синевир пробивши.
Була то писанка космічна,
Яйця прообраз сотворіння,
Покрита словом Кобзаревим
І Петриківськими квітами.
Вона дісталася трипільцям
З глибин космічного безмежжя,
Таких глибинних, що не снились
Ні Таносу, ні Йоґ-Сототу.
Та від падіння не розбилась
На ній художня шкаралупа,
Не взяв її ні бур алмазний,
Ні адамантій з оріхалком.
Тож помолилися трипільці
Всесильному Йалдаваофу,
Щоб він пожбурив точно в неї
Свій грізний непобий-моцак.
Та був тоді у протобога
Якийсь його етнічний празник,
І злегка він народні збори
Дощем священним окропив.
Тож виміряли враз трипільці
Прибулу писанку космічну
У вимірах усіх можливих,
Було тоді їх десь під двадцять,
І довго граблями й сапою
Чесали ріпу й помідори,
Допоки, інтеграл завивши,
Не стріли золотий перетин.
Ну, тут вже просто стало зовсім.
Покликали вони оркестр
Народних танців і гулянок
Та й наказали грати хворте.
І загули на раз цимбали,
На два задзюрили бандури,
На три сопілки засопіли
Та поміж вуст листочки липи.
І, вмить розчулена прекрасним,
Відкрилась писанка космічна
І перед очі всіх явила
Рожеву, наче мрія, мушлю.
Записаний був на ту мушлю
Прадавній шепіт вод досвітніх,
Що заповіт ним заповідав
Трансцендентальний Перебендя.
Розчули древні в заповіті
Багато приказок чарівних,
Пісень і дум медитативних,
Про білого бичка казочок.
Та поміж ними нас цікавить
Рецепт один езотеричний
Не пундиків і не галушок,
А абсолютного борщу.
По ньому рік варили древні
У двістіпУдовому чані
Півложки архиконцентрату
Пахучого на всі три поля.
Самі ж не стали куштувати
Цей борщ трипільці вельми мудрі,
А спершу ним почастували
Улюблену тваринку хатню.
Був нею дехто Змій-Горинич,
Великий, лагідний і добрий,
Однак, напившись концентрату,
Одразу він пальнув вогнем.
Втім каже: «Дайте мені плуга!
Я наче враз переродився!»
І запрягають враз трипільці
Тваринку в плуг і у бульдозер.
Вони хотіли, щоб Горинич
Їм прокопав канавку стічну,
Таку немовби Рось чи Горинь,
Для оріхалкових заводів.
Та розім'явся вогнедишний,
Роз'ятрився, заперезався
І, плугом землю розітнувши,
Попрямував кудись за обрій.
По сліду рушили трипільці
Та й бачать, ген на Борисфені
Прокопані чотири моря,
Каскад античний Борисф-ГЕСу,
А нижче й п'яте проглядає —
Таке велике й неосяжне,
Що сенсу в ньому не вбачалось,
А тільки безсоромний понт.
Знайшовся бідний Змій-Горинич
У Меотійському болоті
Такий знеможений і кволий,
Що, не спочивши, взяв і вимер.
Метафорично вимер, звісно,
На ділі ж він лишив у пляшці
Не лист — доповідну записку
Про звільнення з тваринок хатніх.
Податися зволів Горинич
У гігавирій — Атлантиду,
На землю мрій, кохання й праці,
Де рай трударниць звабнооких.
Про неї змію натякнули
З борщу невидимі наяди.
Та кординати змій не видав,
У вирій стиха перенісшись.
Тож знову почали трипільці
До мушлі вухо прикладати
Та слухати у заповіті,
Чи не наплутали з рецептом.
І дійсно, важко розбирались
На слух пропорції чарівні
Та плутались інгредієнти,
Наприклад, "рило" та "крило".
Комар скидався на омара,
Кентавром жили хобот й хоббіт,
На мюслі намастилось масло,
Змішались вкупу сир і рис.
Біда ж у тому вулик звила,
Що, як записував на мушлю
Прадавній шепіт вод досвітніх
Трансцендентальний Перебендя,
Він їхав річковим трамваєм
По хвилях древнього Хаосу,
І хаотично під вагоном
Гребні колеса стукотіли.
Ще й, мабуть, був у Перебенді
Смачний купейний перекусик
Із квасом та грибним паштетом,
Які на станції придбав він,
Бо поміж стукоту гребного
Лунали часом в заповіті
Містичні та сторонні звуки,
Неначе з туби чи тромбону.
Ті звуки згодом породили
Туманність Кіля й Андромеди,
Але нашкодили рецепту,
Інгредієнти перебивши.
Проте, як згадує легенда,
У рік останній допотопний
Рецепт трипільцям підкорився,
Втім, пізно борщ варити стало.
Дійшов вже час їм повертатись
У потойбіччя Валинору,
(Та й нишком підказати Ною
Конструкцію гребної чайки).
Але рецепт езотеричний
Вони, як кажуть, записали
На позолоченій скрижалі
З лантану, осмію й урану,
А потім ту скрижаль містичну
Замощенням нерегулярним
Розбили на сто п'ять шматочків,
Що неповторний був з них кожен.
І вкинули ці 3Д-пазли
Трипільці у бурхливі води
Та й зникли зовсім остаточно
За обрієм Земного плану».
Тут і притихнув Картопленко.
Він відкрутив маленьку флягу
І крапнув на яйце добуте
Свого фірмового борщу.
І почали ураз з'являтись
На шкаралупі жовто-білій
Живі малюнки монохромні,
А правильніше голограми.
І зрить Гаврило, щиру правду
Йому дружбан оце повідав.
По писанці чорнофігурній
Летить яйце метеоритне,
Ось б'є воно в трипільські скелі,
Ось дістають із нього мушлю,
Ось чан і плуг, а там Горинич,
Моря зоравши, відлітає.
Ось по бурхливим чорним хвилям
Пливе в трамваї Перебендя,
За ним трипільці дмуть у парус,
Вкидаючи скрижаль у воду.
І мовить далі Картопленко:
«З тих пір рецепт на довгі роки
Не по зубах лишався людству,
Хоч намагались відновити
Його алхіміки премудрі.
І тільки геній Парацельса
На крок наблизитись подужав,
Але підвів у першу чергу
Його слабенький дистилятор.
Хоч формулу мав непогану,
Не зміг алхімік відділити
Від шлаку вільних радикалів
Борщевий неповторний цимес.
І ця проблема зберігалась,
Бо потім ще стонадцять років
Даремно билися на нею
Найбільші розуми й черевця.
Та все змінилось кардинально
В зв'язку з Манхеттенським проектом,
Бо вперше там сконструювали
Рецепту гідні центрифуги.
Тож кинулися очищати
Лауреати та гурмани
Той борщ оспіваний в легендах,
Та знов спіткала їх невдача.
Була-бо дуже нестійкою
Жадана вченими сполука.
Вона на кварки розпадалась
У ложці, як несли до рота.
Та сіть шпигунська вмить донесла
Через підпільних комуністів
Совєтам про експерименти
З напоєм вельми таємничим.
Але не взнали в Арзамасі
(сімнадцять), що то за сполука.
Тому колись на перше травня
Великому дніпропетровцю
Вкололи клізмою у мізки
Не "Доктор Пепер", не зубровку,
Не борщ, не плазму і не барій,
Забористий уран-фтор-6.
І вилізла неточність боком
Сімнадцятому Арзамасу,
Позвати довелось на поміч
Куточок хромодинамістів.
А ті одразу розкусили,
Що цідять борщ американці,
Й політбюро переконали
Перенести НИИ під KIEV.
Бо знали хромодинамісти,
Що в Україні живуть кращі
У цілім світі борщознавці,
Не кажучи про борщоварів.
І працював НИИ уперто,
І підбирався до рецепта,
Та сталися космічні війни,
Чорнобиль бахнув й perestroyka.
А був такий аж надсекретний
Той борщознавчий інститутик,
Що всі про нього геть забули
І зникла будь-яка зарплата.
І спорожніли б його стіни,
Амбре просякнуті борщевим,
Якби під боком не знайшовся
Один дотепний аспірант.
То юний був Ко-оператор,
І кулінарним центрифугам
Він вигадав дорогу в ринок,
Відкривши у НИИ їдальню.
Загасли б всі зірки Мішлену,
Якби побачили французи,
Що за борщі варти стали
Зі срєзєй, равликів та лапок.
Зазнала успіху їдальня,
Зрубив бабла кооператор,
Та все ж нутро природознавче
Йому спокою не давало.
Він вечорами заходився
Мутити сам експерименти,
Бо віднайшов у секретері
Старі секретні протоколи.
Та не вдавалось аспіранту
Рецепт космічний розкусити.
Аж от настав звичайний вечір,
Крутилась тихо центрифуга,
І знудився кооператор,
Сканвордик тричі розгадавши.
Він добре вже хильнув портвейну
Крізь віскозиметр казенний,
З котами мазером награвся
Й поліпшив навіть господарство,
Забивши всі гвіздки оптичним
Та електронним мікроскопом.
Тож длубався собі у носі,
Коли йому крізь перенісся
Зненацька стрельнула ідея,
Хід генія та кулінара.
Жбурнув він щовбаном у клапан,
Що відчинявся в центрифуги,
З-під нігтьового еталона
Сто міліграмів ПЗШ.
Ти запитати, мабуть, хочеш,
Що значить абревіатура?
Не знаю. Ствердити лиш можу,
Що був якийсь це емульгатор.
В садочку ще його навчився
Синтезувати борщознавець.
За тим подався аспірантик
Дрімати в науковій люлі,
Та вранці диво він засвідчив.
Осіло крізь вугільний фільтр
Щось довгождане й надзвичайне,
Незаписуєме віршами.
Не знав тоді кооператор,
Як ще його протестувати,
Окрім як випити негайно
Та перевірить у собі.
Так і вчинив він, щоб побачить
У кольоровому видінні
Все те, що я тобі повідав
Про писанку та про трипільців.
Аж так добряче шандарахнув
Напій по мізкам підприємцю,
Що вилізла на лобі гуля,
Для ока третього зародок.
І розчахнулось третє око,
І за секунду охопило
Усі, що є, куточки світу,
Ефірним баченням наскрізним.
Узрівши всі мирські принади,
Закліпало бентежно око
Й, сказавши віями: «Ну на фіг!»,
Назад у гулю зачохлилось.
Та не пройшли даремно муки
Для аспіранта й підприємця,
Надибав він у серці свому
Таланти досі невідомі.
Бо заходився він складати
Класичні твори для кларнета,
Записуючи їх одразу
На плівку радіографічну.
Всього лише за дві години
Він склав зо п'ять концертів сольних,
Рапсодій і сонат під десять,
Три фуги та чотири рондо.
А, щоб здобутки не пропали
Та не згубили актуальність,
Їх надіслав він у конвертах
По радіо усіх столичних.
За тим стомився композитор
І знову ліг до люлі спати.
Але всього за три хвилини
Дзвінок задзюрив телефонний.
Прокинувшись як по тривозі,
Почув у слухавці щасливчик,
Що прийняли його роботи,
На радіо для виконання.
Але побічно попросили,
Щоб запис вийшов якнайкращій,
Їм виконавця підібрати,
Сьогодні ж рушивши у Рахів.
У Рахові проходив саме
Союзний конкурс кларнетистів,
І за запрошенням спеціальним
В журі включили підприємця.
Хотів ще спати композитор,
Та нікуди було подітись,
Бо вже білет за час розмови
Під двері хтось йому просунув.
Зловивши підходящий поїзд,
Квасолею перекусивши
Й піддавши шани Перебенді,
На Рахів він прибув під вечір.
А там його чекав в ушанці
Та в шубі вовчо-соболевій
Шофер у чорних окулярах,
Хоч був тоді початок липня.
Не здивувався композитор,
Химерним звичаєм місцевим,
І розмістився він сміливо
В буханці сірій всюдилазній.
А, розмістившись, запитав він,
Як звуть достійного водилу.
— Moyo imya yest Balalayka,—
Мугикнув той і розігнався.
"Яке ім'я цікаве в вуйка", —
Подумав добрий композитор,
Коли його кусав комарик
Прямісінько в яремну вену.
Вже в Голлівуді він очуняв
Його допитували двоє:
Хороший Біл та Біл поганий,
Агенти фірми Ворнер бразерс.
Пронюхали у Голлівуді
Про успіхи його борщеві,
Бо в них стояв на чергуванні
Для кварків дальній нюхоскоп.
Та зразу заявив їм геній,
Що не продасьться він за гроші
І всі потерпить катування,
Щоб віднести секрет в могилу.
Тоді дали йому вкусити
Психоделічний бургер правди,
І він усе їм розпатякав,
Аби доїсти до кінця.
Три роки потім він ішачив
На Ворнерів за гамбургери,
Синтезував цілодобово
Капіталістам ПЗШ.
На борщ його тоді підсіла
Уся богема Голлівудська,
Бо помагав він із талантом
Й навіював цікаві сни.
Але наука розвивалась,
І замінили кулінара
В його тяжкій щоденній праці
Метисом оленя й тюленя.
А там роззброєння настало,
І розпиляли центрифугу,
В якій рецепт було відкрито,
Тож вільним міг зробитись геній.
На день останній він отримав
Не премію, а подарунок.
Бо натякав уже давненько,
Що хоче гарного кларнета,
Але підсунули ті Біли
Йому гітару шестиструнну
Розстроєну та всю у плямах,
У хліві наче зберігалась.
Втім, був при ній сертифікатик,
Що пив колись із неї пиво
Ніл Янґ, а може й сам Мік Джаґґер,
Як плавав поруч у басейні.
За тим покинув Юесею
Не визнаний народом геній,
І пропадав дванадцять років,
Ніхто не скаже точно де.
Але потому повернувся
В їдальню рідну та плекану,
Однак пробув всього лиш вечір
В її безцентрифужних стінах.
Зустрівся він зі своїм другом,
Той був шеф-кухарем їдальні,
Що рестораном вже зробилась
Під назвою "Чумацький борщ".
Йому повідав таємницю
Музично-кулінарний геній
Про зникнення і про рецепт свій,
Додавши нишком, що знайшлися
У довгих пошуках й видіннях
Всі істинні інгредієнти,
Які заклав у заповіті
Трансцедентальний Перебендя.
"Тепер я є на цілий Всесвіт, —
Про себе мовив борщознавець,—
Єдиним архикулінаром,
Хто здатен борщ той відтворити,
Бо з центрифуги гнані страви —
Саме лиш вариво нікчемне,
Відбиток сонця у калюжі,
Помиї з фільтрів та пробірок".
Тож поцікавився шеф-кухар,
Якими є інгредієнти,
На що всміхнувся борщознавець
Й назвав в довільному порядку:
Кленове яблуко, мочене
У молоці єдинорога,
Ефірні води Брахмапутри
Й екстракт карпатських мудреців.
І потягнувся викликати
Шеф-кухар добрих санітарів,
Коли дістав з кишені геній
Оце магічне яіце.
Його занурив у каструлю
З борщем, і хутко проступили
Малюнки, бачені тобою,
Та враз переконали друга.
Прохав потому борщознавець,
Щоб скарб цей взявся передати
До сліз здивований товариш
Найкращому митцю Вкраїни.
А згодом поросити вийшов
Музично-кулінарний геній,
І зник з усіх він нюхоскопів
На цей раз зовсім остаточно.
Подався, мабуть, аж до Ріо
Чи викладати в Гайдельберзі,
А, може, десь через дорогу
Від нас з тобою проживає.
Та все ж, гадаю, цікавіша
Примхлива доля в підприємця,
І він майнув до Атлантиди,
Відкривши там бістро та гендель.
А щодо дивного яєчка,
Шеф-кухар був мій любий батько,
То й він мені лишив у спадок
Останнє другове прохання.
Тепер готовий я віддати
Тобі цей артефакт чарівний,
Проте відкрити не зумієш
Його ти голими руками.
Тут шкаралупа ідентична
Трипільському метеориту,
Тому пробити її треба
Не молотком і не зубиом,
А співом сфер чи камертоном
На сорок вісім тисяч герц».
Тут припинив розповідати
Рапсод кухонний Картопленко.
Він взяв шматочок пінопласту
І став ним терти дуже швидко
Об паличку зі скла простого
Під звуки ніжні й благородні,
А як волосся стало сторчки,
Ввімкнув ці носії заряду
У контур суперхитромудрий
Із трансформатором множинним.
І загула його обмотка
Нечутним надвисоким звуком,
І писанка чорнофігурна,
Неначе квітка, розчахнулась.
В яйці уздріли друзі мушлю
З рожевого цілком алмазу,
Що в ній стирчав янтарний корок
Зі салом вельми скам'янілим.
То й каже знову Картопленко:
«Неси скоріше чорний хлібчик».
Втім, як подав поет окраєць,
То кухар аж перехрестився
І каже: «Що це ти надибав?»
Гаврило каже: «Білоруський».
Поморщився високий кухар,
Немовби сьорбнув гущу з кохве,
Й говорить: «Соромно, друзяко!
Цим хлібом можна заїдати
Лишень і виключно без включень
Онучний капусняк з лопати».
Тож повернувся в передпокій
Чутливий кухар Картопленко,
І видобув з якоїсь свитки
Він хлібний з хлібом бутерброд.
Поклав його на стіл і каже:
«Ось "Отаманський" — смак дитинства!»
І час настав відкоркувати
Із мушлі пляшечку рожеву.
Почувся "чпук", і розійшлися
По кухні пахощі чарівні,
Що відчувалися не носом,
А проникали прямо в мозок.
Були то пахощі надії,
Кохання, мрій та ідеалів
Що у думках провокували
Найзаповітніші видіння.
А потім ніж узяв швейцарський
Й відкинув штопор Картопленко.
Його занурив в давнє сало
І пляшечку відкоркував він.
І крапнув з мушельки на хлібчик
Борщ абсолютний Картоленко,
Й засяяло промокле місце
Чудовим кольором незнаним.
То восьмий колір був веселки,
Але не білий, не маджента,
Не октарин, не перламутр —
Далекий ультрафіолет.
Такий далекий, що стрибали
Навкруг фотони по три ГеВи,
Тож побоявся наш Гаврило
Одразу хлібчик куштувати.
І так підбурив Картопленко
Його на подвиг цей гурманський:
«Не бійся, друже мій сміливий,
З борщу отримаєш ти користь.
Розкриє він потенціал твій
На триста сім і три відсотки,
Зробивши з тебе суперзірку
Надгалактичного масштабу.
Ти станеш нашим Леонардо,
І Рафаелем з Донателло,
І Мікеланджелом, і Ейпріл,
І навіть Сплінтером чуть-чуть».
Повірив другові Гаврило
І вже розкрив свою пащеку,
Та Картопленко попередив
Його далекоглядний намір.
Налив той у бокал гранений
По вінця пінної сивухи,
Щоб борщ запити міг Гаврило,
Як S.T.A.L.K.E.R. гра заповідає.
І знов говорить Картопленко:
«Ти все не їж, а понадкусюй,
Бо так засвоюється краще.
Ну а тепер, з Йалдаваофом!»
І увігнав поет-ху_дожник
Свої різці у хліб борщевий,
Відчувши незрівняний присмак
Екстрактів й антиоксидантів.
І полилися сльози щастя
З Гаврила отворів сльозливих.
Тож він хотів було запити
Той хліб сивухою з бокала.
Але вже пікселі двоїлись
Перед очима у Гаврила
Тож страву він у спецефектах
З розгону занюхнув котом.
І відступили зразу сльози,
І пікселі на місце стали,
І враз побачив наш Гаврило,
Що перед ним уже не Барсік.
Не Барсік — барс, ще й шаблезубий,
На нього дивиться цікаво
А потім, рикнувши фальцетом,
Мов тінь, зникає у кущах.
Гаврило зрить, що опинився
В садку незвично чарівному,
Де, замість яблучок чи вишень,
З гілок звисають фейхоа.
Згори все більші фейхуини
Як в мамонта чи диплодока
Чи у Феспійського Геракла
Голівка стегнової кістки.
А знизу жовті фейхуинки
Маленькі начебто у фея
Чи в купідона-ліліпута
Фаланга вказівного пальця.
Іде тим садом наш Гаврило
І бачить милу садівницю,
Вона складає любо в кошик
Плоди та листя ароматні.
У неї дужі плечі й ноги,
Та гіпнотичні вельми очі,
А їм костюм відповідає,
Зручний для праці та засмаги.
І промовляє діва: «Хто ти?»
Гаврило каже: «Я — Гаврило».
Красуня звабно посміхнулась
Й говорить: «Знаєм ми поета.
До решти зараз же ходімо.
Тобі тут наші всі зрадіють.
В нас дружній колектив із греблі,
Я голова його — Дідона».
Ось і прийшли вони в містечко
З хатинок білих давньогрецьких.
Й у дзвона вдарила Дідона,
Містянок скликавши на площу.
Були там Кірка та Медея,
Каліпсо, Дафна й Аріадна,
Ще Іполіта з Деянірой,
А також Клітія й Ехо.
Усі Гаврила обступили
І вперили у нього очі
Так тісно, що не продихнути
На мить зробилося поету.
Дідона каже: «Розступіться!
Потрібно поважати гостя».
І до поета повернувши
Свої свічада красномовні:
«Тебе, Гаврило, ми вітаєм
У нашій славній Атлантиді.
Ти топчеш землю Торчипузи,
Півострову красунь за тридцять,
А сад, що зриш довкола себе,
Атлантові саджали доньки.
Його ми трохи оновили,
Додавши кілька фруктів різних.
А зараз годі роззявляти,
Панянки, рота на мужчину,
Бо слід накрити стіл скоріше
Й нагодувати гостя щедро.
Ми ж поки пройдемо з шановним
Хильнути шот аперитиву».
І повела митця Дідона
В прикрашену квітами стайню.
Віслюк там був — епічний тенор
Із шерстю чисто золотою.
Погладила його Дідона
По стокаратному загривку
І каже: «Можеш замовляти,
Все, що душа твоя бажає.
Віслюк наш відтворити здатен
Довільний алкогольний напій.
Шаманське хочеш, хочеш рислінг,
Коньяк, горілку чи настійку —
Все безвідмовне, лиш з кумисом
Бувають часом перебої».
Від вибору аж зашарівся
Скромняга наш, поет Гаврило,
І каже: «Маєм в Україні
Ми пиво марки "Оболонь".
Легенда ходить, що так само
Його, як ви тут, випускають.
Тож я хотів би скуштувати
Спочатку кухоль "Оболоні"».
Тоді Дідона каже: «Дивно,
Бо наш віслюк на цілий Всесвіт
Єдине закляте богами
Промілевмістне джерело.
Його колись сам Мефістофель
У Лейпциг мав з собою брати
Та й відкопав нам за оренду
Пахучий філософський трюфель.
Тому не певна я, чи зможе
Віслюк тебе задовольнити».
Але щасливо скрикнув тенор
І, підморгнувши, дав підставить
Під краник необхідний кухоль.
І полилось золотопінне,
І на вусах Гаврила сивих
Зробились вуса кучеряві.
І вже вертаються на площу
Дідона з гостем захмелілим.
А там іде потужна гребля,
Бо весла всюди миготять.
Веслом котлети повертають,
Веслом качають здобне тісто,
Веслом у жбан салати кришать,
Веслом мішають в чані борщ.
І от незчувся наш Гаврило
Як вже його посадовили
За стіл накритий нескінченно,
Слинявчик білий почепивши.
І піднесли йому красуні
М'ясні спочатку різні страви:
Битки, паштети та кров'янку,
Котлети, шинку й сальцесон.
І розірвалася в Гаврила
Душа поета й однолюба,
Бо він згадав палку кохану,
Що в Києві йому зустрілась.
Гаврило каже: «Любі пані,
У милості своїй безмежні
Чи не могли б ви відшукати
Мені свіженький з Маку бургер?»
Так здивувались торчипузки,
Що мовить царствена Дідона:
«Хіба не бачиш ти, поете,
У нас античності тут розпал?
Всі страви варварські й хімічні
За їжу ми не визнаємо.
Смакуй чим є, наш любий гостю,
І досить на сьогодні з тебе».
Але в Гаврила молодого
Серденько горде защеміло,
Розлуку пристрасну згадав він,
Тож і повів розмову твердо:
«О, господині пишноокі,
Пробачте грубому поету,
Проте не можу поступитись
Я мрією заради шани.
Мій шлунок зайнятий навічно
Для всіх античних залицяльниць,
Бо він чекає на пришестя
З МакДональдсу паркої діви.
Тому прошу вас, самі зїжте,
Що ви мені приготували.
Мені було достатньо пива,
Тож я піду собі гуляти».
І скрикнули панянки разом:
«Для кого, в біса, ми старались?»
А Деяніра гнівно мовить:
«У нас не Лесбос, не Гегея!
Не станем ми, красуні, їсти,
Що накривали чоловіку».
Тоді Медея підхопила:
«Його згодуємо давайте
Гориничу, що наш садочок
Від всіх злодюг обороняє!»
За нею Кірка також вторить:
«Спочатку зробимо смачнішим
Невдячного бевзя та дурня,
Його, гав-рила, обернувши
На товстопузе поросятко
Собачо-свинної породи».
Але Дідона їх спинила
Своїм значним авторитетом
І каже мудро: «Ні, дівчата!
Не треба жданого поета
Псувати надто передчасно.
Повинні ми за щастя власне
Боротись власними й руками.
Тож нагодуєм проти волі
На мізки бідного Гаврила
Та нашим ніжним піклуванням
Його примусим передумать,
В нормальну їжу закохавши».
І мудрі ці слова Дідони
Збудили у красунях радість.
Гаврило ж спробував тікати,
Та спроба та була наївна.
Його повсюди обхопили
Накачані веслярством руки.
А голову сама Дідона
Затисла, наче у лещата,
У перси звабні й мускулисті.
Вона ж поетові говорить:
«За маму з'їж оцей шматочок!»,
У рот вставляючи котлету.
Торкнувся фарш багатосочний
До язика та піднебіння
Й нестямний від страху Гаврило
Подумав раптом: «Непогано!»
Розпробував він ту котлету
І смак солодкий враз вподобав.
Схотілось з'їсти їх ще купу
Лишень додати б трохи солі.
Розплющив очі наш Гаврило,
Що їх було до сліз заплющив,
Та й бачить, вже не Атлантида
Навколо нього процвітає.
Лежить він у тепленькій люлі
У стінах рідного будинку,
А замість звабних, дужих персів,
Його підтримує подушка,
Й котлетою його годує
Із ложки мама по канону.
Тоді запитує Гаврило:
«Де Картопленко? Де Дідона?»
Йому відповідає мама:
«Не розумію, мій синочку,
Про що мені оце говориш.
Ти хворий вибрався із дому,
Відмовившись нормально їсти.
Тебе спіткав коронавірус,
І смак увесь він зіпсував твій.
До нього прикро додалися
Кашлюк, запор й подвійна свинка.
Під ними був ти наче зомбі,
Коли зі Жмеринки привезли
Тебе, Гаврило, в рідну хату».
Дивується Гаврило: «Як це?
Чвалав я, мамо, крізь Обухів,
Бо там, не можу помиляться,
Я фейхоа зелене дудлив!»
«Ні, сину, — каже його мама.
— Як в Жмеринці був не при тямі,
Ти пив не фейхоа, а каку
З центральної калюжі міста.
У неї антифриз накапав,
Й була вона така зелена,
Що й ти від неї, бідолаха,
До вух і нігтів позеленів.
Та дякую я вищім силам,
Що послідовники знайшлися
Серед місцевих кіммерійців
Твого таланту золотого.
Вони тебе впізнали швидко
І, відкачавши талим снігом,
Санями привезли додому,
На лікування здавши банки.
Тебе я ними й лікувала,
А за порадою сусіда
Втирала векторно в сосочки
Ще й ліки ведмежати Бо.
Тепер, як ти прийшов до тями,
Не треба, сину, розмовляти.
Скуштуй-но ще одну котлетку,
Щоб сили відновились швидше».
Та скочив з ліжка наш Гаврило,
Здоров'я у ногах відчувши,
І з розпачу, що лиш видінням
Була чудесна Атлантида,
Зжував іще одну котлету,
Поживну, хоч і малосольну.
І каже: «Де знайти мопеда,
Щоб ним дістатися на волю?
Невже лиш жартувати вміє
З поетами жорстока доля,
Й пізнати насолоду мрії
Мені не випаде ніколи?
Хотів я гамбургер — все марно,
Вже згасла пристрасть до гам-гамки.
Зустрів красунь десяток зранку —
Під вечір всі вони примари.
Я мандрувати знову хочу
До Атлантиди й Торчипузи,
Щоб потонуть в гостинних очах
І в них наїстися від пуза.
Та лісом шле Гаврила щастя,
Над ним я плачу дуже часто,
Бо, замість розважатись в волю,
Жую котлети малосольні».
Митця втішає мати рідна:
«Ти вибачай мої котлети,
Хотіла я їх посолити,
Та сіль у хаті закінчилась.
В сільмаг тепер дістатись годі,
Бо замело по груди снігом
Усе село. Ми потребуєм
Твого мистецтва провідного.
Сходи на двір і піднеси нам
Віршів золотоносні віхи».
Але Гаврило депресивний
Відповідає гірко мамі:
«О, мамо, ні! Вже цвях забито
Останній в гріб моєї справи.
Я відмовляюся так жити,
В життя-бо смак твоєї страви.
Якби я знав, де Атлантида,
Я відвернувся б від могили,
Та в сад трударниць повновидих
Не поведе мене Вергілій.
Бо хоч за Данте я не гірший
Чи за пройдисвіта Енея
Не пишуть вже епічних віршів
І навіть дурня вже не клеять.
Скінчилися часи гігантів,
Погасли пекло й світло раю,
Тож не знайти земного краю,
Де проживає рід атлантів».
На цій печальній дуже ноті
Гаврило витяг з-під подушки
Звичайну пачку "Артемсолі",
Яку припас на чорний день.
Це раритет був антикварний,
Його на новорічнім святі
У рік пророцтва злого майя
Вручив Гаврилу сам Артем.
Це трапилось у Соледарі,
Коли з трудящими та шефом
Він випивав за солідарність
І солідарність стала повна.
Тоді Артем сказав Гаврилу:
«Я рідний брат тієї Юлі,
Що з нею був ти на майдані,
Тому тримай за очі гарні.
Там сіль землі, що давнє море
Колись її тут нафлудило,
Та не жери її даремно,
А бережи на чорний день».
Ось і настав той день трагічний,
Й занурив, пачку розірвавши,
У сіль митець хапливі пальці,
Аби котлети підсолити.
Хотів добряче солі вкинуть
Із пересердя наш Гаврило,
Та в Артемсолі він зненацька
Нащупав надто шось тверденьке.
Його поет на світло витяг,
І позолотою блиснула
Табличка надскладної форми,
Що ледь скидалась на двокутник.
А як в руці табличку зважив,
Відчув Гаврило неповторну
Вагу та твердість сплаву мрії
З лантану, осмію й урану.
Тож написи одразу взявся
Вивчати наш філолог сніжний,
Та замість мір й інгредієнтів
Побачив він шматочок мапи.
Були гори, ями, ріки,
Що на одній було набито
Клинописом лінійно-рунним
Містичне слово: БРСФН.
А поруч був маленький острів,
На ньому був ще менший хрестик,
Де поруч проступав тризубцем
Химерний триголовий символ.
А з іншого таблички боку
Сплелися виїмки пазлючі
Та зблиснув номер інвентарний:
Хештег-решітка 32.
