VIII. Світ Дитинства
(п’ять віршів із четвертої книги поезій…)
Дві новели
I. Я, залізничні колії, тато
Матері присвячую…
Мати вела мене через залізничні колії з дитячого садочка додому, а вони, мов залізні незбагненні змії з далекого потойбіччя, зникали вдалині половецького степу. Заходило червоне, втомлене за день сонце, але його лагідні промінчики ще зігрівали нас, і пахло м’ятою…
Мені було добре і хороше йти поряд із мамою, стискаючи її теплу, велику і таку пахучу долоню. І довколишній світ! Цей чужий та невідомий світ потроху ставав для мене таким рідним і знайомим, що хотілося його обійняти як і мою любу матусю та поцілувати… Бо він – цей світ – полонив мене, як тепло моєї матері, своїм запахом та присутністю, і ставало від цього так добре-добре, аж до самих глибин моєї маленької та радісної душі.
А там… А там за залізничними коліями-зміями, які повільно повзли та зникали в далині, я бачив далекий літній горизонт, звідусіль залитий яскравим незбагненним сонцем. Над горизонтом нависало високе небо, ніби безкрая безодня, що вглядалася в мене і манила до себе, мов прекрасне чудовисько…
І він чомусь обривався, але обривався не десь в далині половецьких степів, а десь там, у глибині моєї маленької душі. І цей внутрішній кордон перетікання з одного чудесного світу в інший я добре відчував. І мені знову здавалося, що я йду вічним половецьким полем власних народжень і смертей… Сильний холодний вітер своїми чорними величезними крилами б’є мені в лице, трави не пускають мене, мов списи та мечі захованого під землею війська, і далеке іржання коней, шум битви долітає до мене крізь цупкий туманний сон мого дитячого сприйняття.
Мені здавалося, що я вже це колись бачив і чув. Відчував запах цих трав, глибину цього неба, відчуття себе!.. Я це пам’ятав і не міг забути, але й не міг згадати (як не намагався!), звідки це я пам’ятаю і ким тоді був!? Ця загадка, ці таємні та забутті письмена, що невідомо ким і навіщось були викарбувані на скрижалях моєї маленької душі, чомусь озвалися та зазвучали в ній…І ось-ось лишень одна мить, лишень одна мить – і я все врешті-решт згадаю! Але спомин обривається, мов яскравий вогник в літню ніч посеред дикого половецького степу, і повільно гасне у моїй душі надія зрозуміти, хто я насправді і куди все ж таки йду? Все зникає, мовби нічого й не було. А за цим зникає світ, який я не можу до кінця згадати.
Мама тихо йде трошки попереду мене. Така велика, доросла, розумна. Мені навіть здається, що так ми будемо вічно йти цією дорогою у невідому нам далину наших душ, але вічність і далина чомусь зникають з кожним порухом часу, мов короткий зимовий день, що швидко перетікає в темний суминий вечір, а вечір так само швидко стає глухою лютневою ніччю.
Минаємо залізничні колії і повільно виходимо на пряму, прибиту курявою, дорогу, і знову йдемо у власну далину. У далину білого, розмитого по краях туману цього дивного світу, де стоїть наш старий, із потрісканими сіруватими стінами, будинок. І ця мить знову зупиняється, а потім знову різко рветься простір, а з ним і час, і цей світ в черговий раз бере нас в полон. І ми, як бранці, вже чуємо, як за нашими спинами повільно скавучать, брязкають, б'ються на далеких перегонах безкрайого степу дерев’яні вагони. Радісно свистить у світ важкий бронепотяг і армійці співають жартівливу та гучну пісню. Невже це колись вже було, але я не пам’ятаю коли і з ким?! Невже я герой чийогось роману? Але якщо так, то хто його автор?
І коли звуки вагонів та пісні трохи стихають, я питаю у мами, куди їдуть ці вагони з веселими вояками? Вона мені завжди чомусь говорить, що їдуть ешелони на далекий фронт. А коли я в неї тихо запитую: «Мамо, а що таке фронт?» – вона похапцем плаче, ніби я її чимось образив, і дві великі сльози, мов краплини літнього дощу, швидко котяться по її щоках із синіх очей та падають на давню, прибиту курявою, дорогу.
Я ніколи чомусь не розумів, чому ж моя мама плаче?! Фронт – це ж щось схоже на далину, в якій зникають вагони із бронепотягами і армійцями, і яка чомусь так сильно манить і мене!..
Мама завжди мені говорила, що у тій далині зник і мій татко, але колись він обов’язково повернеться, і ми всі будемо разом. А зараз лиш його чорний цивільний кашкет і піджак нагадують мені про нього. Та якимсь дивом збережений духмяний та неповторний запах улюбленого тютюну із польового поношеного кітеля, який він, як говорить моя мама, колись забув, перед тим як піти на фронт. Я чомусь цього не пам’ятаю, і мати, гладячи моє біляве волосся й цілуючи мій неслухняний чуб, теж говорить, що я не пам’ятаю. І знову чомусь тихо плаче.
Моя мати мені завжди каже, що він колись повернеться додому. Але коли буде це «колись» я не знаю, як і не знає моя мати.
Хоча я часто собі уявляю, як посеред літньої глухої ночі різко задзеленчить вхідний дзвоник і хтось постукає у двері нашого тихого дому.
Певна річ, першою підхопиться моя мати, бо вона і так практично не спить цими короткими літніми ночами, а все тихо плаче і плаче, зануривши свою голову в білу подушку, мов у воду якогось озерця…
Я інколи підіймаюсь посеред глухої ночі і, торкаюсь її плеча, питаю, що сталося і чому вона плаче, а мати у відповідь тихо говорить, щоб я йшов спати, бо завтра треба йти у дитячий садочок, а те, що вона плаче стосується лишень її самої і мого татка. Та я все ж уявляю, як вона швидко підхопиться з постелі й побіжить до дверей. Така гаряча, захекана, нестримна! Різким рухом дужих рук відчинить навстіж вхідні двері і, побачивши нашого рідного тата, гучно та пристрасно скрикне: «Мій!..»
І я підхоплюсь вслід за мамою та своєю сестричкою і стрімголов побіжу до відчинених навстіж дверей, де стоїть тато. І ми разом із сестричкою радісно загукаємо: «Тато! Тато!» – і застрибаємо на місці. І він зайде в нашу тиху домівку. Такий великий, кремезний, рідний… Притисне нас усіх до своїх великих грудей дужими руками й ледь чутно і невимовно ніжно промовить: «Рідні мої!» А потім тихо заплаче. І ми ще так довго будемо стояти всі разом посеред глухої ночі. У нашому притихлому та водночас ожилому домі, і лишень якийсь далекий звук з нічного половецького степу зможе вивести нас із цього солодкого напівсну, казкової дрімоти, напівзабуття…
І хоч цього ще не сталося, але я вірю, що так усе колись і станеться. І наша родина колись збереться докупи. І тоді тато заспокоїть мою матір, і вона ніколи не буде плакати по ночам, і далекий половецький степ шумітиме за вікнами нашого будинку, мов далеке таємне море, в далині якого вже ніхто ніколи не пропадає і всі буде добре. Бо я у це вірю…
II. Дівчина з дальніх перегонів
Дівчина з дальніх перегонів – вона йде, і її босі ноги торкаються прибитої пилом трави і рейок… А каплі дрібної роси, мов сльози невідомої нічної бранки ночі, золотять її ходу.
Мені чомусь здається, що вона йде до мене – і старі залізничні бараки, і паротяги із вервечками вагонів тягнуться за її спиною у невідому мені далечінь..
Вона ніби мати для мене, але водночас – і як чужа та невідома мені жінка, якої я не знаю. Я б назвав її відьмою і циганкою, але не назву…
А вона все йде, радісно і злегка усміхається мені крізь власний сон чи власне напівзабуття.
Хто вона? Як її ймення? Куди вона йде? Чи знає вона це сама? Хто зна? Але мені так хочеться дивитись на її струнку та звабливу постать і бачити у ній свою кохану і дружину, але чи побачу я їх у ній? Напевно, що ні!
А вона все йде та йде, і її босі ноги ледь торкаються землі, і сонце сріблом грає на блискучих поверхнях залізничних рейок.
Хто вона? Де вона мешкає? Чи це часом не чергове видиво з мого сну, який полонив мене? Вкотре запитую себе, намагаючись тремтячими пальцями прикурити цигарку. Але крихкі сірники раз у раз ламаються в пальцях, а цигарка перетворюється на порох, і невідь-звідкіль взявшись вітер видмухує його з моєї долоні та несе у невідомість міста.
Хто я? Хто вона? Що це все означає врешті-решт? Вкотре я запитую сам у себе, буцімто кримінальний слідчий у потенційного підозрюваного, і знову мовчу. Відповіді, звісно, немає, лишень вітер, налетівший з далеких окраїн міста, свище у моїх вухах і намагається заспокоїти та охолодити мої розгарячілі думки і чоло.
А вона все йде, ця дівчина з дальніх перегонів і злегка усміхається мені, мов давно знайома та рідна для мене людина.
А час летить довкола нас, мов шаленець на тачанці, запряженій дикими здичавілими половецькими кіньми, і під її колесами та під копитами цих дивних коней зникають віки, тисячоліття, міста, ймення…
А мені все здається, що ця дівчина з дальніх перегонів вічно йтиме до мене та посміхатиметься мені як давно знайомій, але так давно не баченій нею людині.
м. Ковель, 1 березня 2016 року
Залізниччя
I. Рай дитинства
Не зникнуть, з пам’яті ті рідні...
і то й Будинок, і Городець...
Вони на віки є безцінні
хоч, не малюк я є, й не хлопець...
Душа в дитинство, повертає,
і вкотре втілюється в того,
хто кожен закуток там знає
і в кожній речі, бачить свого...
І знов бабуся, на порозі.
У близині, шумлять вагони.
і я ще вільний та й у Бозі,
бо ж не зазнав шкільної втоми...
А за порогом, світ тривожить...
І я є ворогом, для нього...
І щастям очі, заволожить,
туман сприймання, дива ж того...
мiсто Ковель, 7 липня 2023 року
II. Полудень життя
Невже ж мандрівка закінчиться знову?
і лист впаде, із дерева, і сніг. –
Закриє все і я забуду мову,
і знов почну кармічний й довгий біг?..–
Ця вулиця сіріє в кінострічці
мого нудного і не знятого кіно.
І я сумую та й радію в віці,
й дивлюсь в життя – через своє вікно...
І перехрестя тягнуться від мене! –
Й Старі будинки – дивний долі спів.
І тіло ще не літнє й не зітлене
до них у кроках підбирає слів...
мiсто Ковель, 10 липня 2023 року
III. Покинуті речі
Покинуті ж речі... Завмерлі в чеканні,
й не брешуть собою, в жаданнях людей...
Їх суть все віщає в святому мовчанні,
без жодних завдань, устремлінь і ідей.
Бо зникли вони з ілюзорним туманом,
і визріла суть. Проявилася в них.
Уся споконвічна й не вкрита обманом...
проста і звичайна у діях своїх.
мiсто Ковель, 20 липня 2023 року
IV. Старі будинки
Старі будинки, Міста так говорять. –
І власні сни дарують забуттю!..
А мої думи, лагідно їм вторять,
І не дають їх смерті-забуттю.
Одні. Цегляні з них. – А інші. – Шлакоблочні,
але шляхетні, в діях, і, в словах...
В подобі кращі, в вимірах є точні,
Вони є скелі, звіренні в ділах...
У них заховані звоєненні століття.
Й молитви хлопчика і крики немовля.
Єднань, і схлип закоханих... і різні лихоліття
Столове срібло, і старе життя...
мiсто Ковель, 3 серпня 2023 року
V. Чорно-білі поличчя
Вибір
Роздуми народженi автором при розгляданнi однiєi iз старих свiтлин, iз вродливим жiночим обличчям…
І Таїна, на твоємý обличчі,
це Бог завмер, на нім на хвильку мить.
На чорно,– білому поличчі
твій лик – тонка й натягнутая нить. –
Ці очі, й губи... І, о, це Обличчя… –
Цей ангел, в тілі, ледь уже твоїм… –
Ці чорні-білії поличчя, –
це тихе є, повернення у Дім. –
Це тихе є, повернення у Місто,
в той листопад, слякоту і дощі…
У Осінь, з її, дивним падолистом,
в безлюддя, в сум. І мокрії плащі…
У тихі, й темні. Й старі, Парасолі,
у давні Рури, що їх не знайти…
Намочені плішини, коси, й долі,
ким є тут ти, і ким тут, станеш ти!?.
Можливо станеш, тихим і незнаним!?
Із власним Світом, Книжкою, й Дощем?..
Все мовчазним, і тим духовно правним…
де в кожну мить, страждання, радість, щем!?.. –
А може ти, залишишся у світі!?
Щоб бути далі, цяткою на тлі!?.
Лиш не Собою… В власному Зеніті,
тим Манекеном, в Світовому Сні!?.
мiсто Ковель, 10 серпня 2023 року
Мандрівки в Дитинство
I. Стежки…
Присвячую Олександру Семенюку
Стежки дитинства заросли травою,
але в мені – вони ще повзуть в
безкінечність.
І навіть то й вітер з дитинства: лагідний і
співучий живе в мені зараз.
Але ось вечір –
і я гублюсь серед цих стежок
відірваний від усього
у тверезому оп’янінні Богом...
А вітер, колише трави, і листя дерев...
і несе співи птахів в Далину Поля...
Мій Світ, дихає росою і проводжає
мене в мандри,
в яких, я і народився і, виріс
все відтворюючи себе в них... –
м. Ковель, 10 травня 2024 року
ІІ. Вспомини…
Старі будинки пахнуть срібним пилом
й проміння грає в них в свої казки... –
Там затишно, і щастя там із миром
і миші там, є тихі й боязкі.
У шиби, дивиться підсоння...
і час застиг в епосі і у сні...
Й бузок так б’ється в підвіконня
і вітер з небом, там самі й одні...
Старий городець, ряд сараїв... –
а далі насип, річка й день!.. –
І світ великий і безкраїй
де повно сенсів, й мрій, ідей...
Де заховалося сприйнятко
о те, дитяче й дороге...
І те мале, й смішне дитятко,
що сонечко до дому зве.
Маленьке щастя в кожній речі,
і кожен крок святий до сліз.
І Бог, й Батьки є безперечні
вони в життя – є дороговказ, і міст.
Все так кружляє, в мірнім вальсі-русі,
і час спиняє, порох, що летить...
І вспомини, так шепчуть, щось у вусі
і голос дивний, в голові звучить...
Минулі втілення, заснули в тілі снами,
страшенні рани – стали плямками на тлі...
Минулі Ми, вже вкотре стали Нами
і розчинились, як в добрі, і в злі.
Все так змінилось. Вкотре так змінилось!? . –
Бо я забув, імення і слова...
Невже минуле, із майбутнім злилось,
в якому мене, поки, що нема!?. –
м. Ковель, 3 травня 2024 року
III. Сон Дитинства
Ми невидимо зв’язані з кожним
тим божественним планом і ниттю...
бо ж кожен – блуднúй подорожній
у житті, що для Бога є миттю. –
У житті, що для Бога, – одне сновидіння,
в святникову, неділю, при кронах, дерев...
У цвіті липневім, й маленьких хотіннях,
у тливах душі і всіх пройдених тем... –
Де ж заховались, прекрасні надії:
і різні спалахи, вспомини, сни!
Де Ми так завмерли, у казці події
серед цвітіння і листя весни!
Де були собою, а зовсім не іншим;
не тими дебілами, в школах усіх...
Бо Світ відчували, духовним і більшим
в своїх сприйняттях і легендах своїх...–
Де ми так у щасті, зі сну прокидались,
хоча він насправді, тривав ще у нас...
І чомусь дітьми, так дорослими звались
хоча у житті, не блукали якраз...
м. Ковель, 30 травня 2024 року
IX. Усвідомлення Душі
Мандрівка Власною Душею
Це просто луг, – де зачинилась осінь!
у мірній, й невимовній тишині.
І річка, так тече, і німо просить
відбитись на поверхні-гладині…
Дерева сплять, і ледь, з просоння, зирять...
й кущі схилилися, до трав, в легкій, росі... –
іду, в цю вічність, а й чуття, й не вірять,
що це мандрівка, йде в моїй, душі.
м. Ковель, 10 серпня 2023 року
Georg Trakl
Присвячую Георгу Траклю
Юнак, з дитячими очима
відкритими у кришталеву синь,
де біль, наркотики, і та прекрасна рима.
В яку о серце, ти мерщій, полинь!
У котрій так, спиняється все звичне,
і та дорога так дзвенить і зве!
І подорожній мовить щось окличне,
і човен чорний в сон кудись пливе.
Все так змішалось в цьому Вальсі Духу
і не можливо себе віднайти!
І в ці ліси, і пагорби, і звуки!
і в небо, так, можливо відплисти.
І, зорі падають – відбившись від озерець
і завмирають стогоном в душі...
В житі доволі – і страждань, і скелець,
щоб осягнути, таємниці всі.
м. Ковель, 28 березня 2024 року
Загублені
I. Блукальці
Ми не знаєм себе. Лиш вигадуєм й
створюєм маски...
І в пітьмі сонних душ бачим створене
міфами світло.
Ми Є Люди, чи ж Тіні Долини Сонливої,
що бредуть невідомо куди?
І Той Дзвін, всіх потоплених дзвонів,
виринає у пам’яті громом химерних
пробуджень...
І кістлява рука, нам дає, наш же шеляг і
вказує шлях в майбуття
так нагадує руку хиткого скелета в
ганчір’ї...
О, Блукальці! Коли ж з цього Сну, так
пробудитесь Ви?!. –
II. Елегія Одинокого Блукальця
Варіація на тему буколістичної поезії...
Я не став, одиноким на світі блукальцем,
бо ж ця стежка петляє, і падає тінь
кипариса,
і пташка співає, цю пісню свою до
єдиного Бога...
Дорога петляє... над скелями вкотре і
морем гучним,
і ціпок, міцно є у руці, і око зірке є у
мене...
А Море, Стривожено б’є, свої пісні-судна
об берег стійкий, і тихне на мить до
нового вдаряння живого!..
О, як добре, блукати, Вночі, довкола
Людської Долини!.
Й ногами вдихати росу і запах смеркання
і житла людей, не бачити навіть в пітьмі
чи при світлі, сріблястім Селени-
сестриці!
м. Ковель, 21 лютого 2023 року
Повернення з Мандрів
Вслухаюсь у тишу безмірну
в пульсацію вен і світів,
і силу вчуваю я вільну
з якої, у світ цей схотів...
Довкола живе все і диха
і радість від нього іде.
Немає тривоги і лиха –
довкола безсмертя живе.
Світи так пронизують простір
і час так спиняють вони!.. –
Даючи єднання той досвід
в який, лише спробуй й піди?.
І вкотре, кружляє дорога,
будинки, і колії в даль. –
Вертаюсь, домівки й, порога,
і мандрів нітрохи не жаль.
м. Ковель, 17 квітня 2024 року
Дві Пристрасті
I. Хтивість куртизанки...
Присвячую І. Т...
Коли обличчя, – маска для потвори
і у зіницях, в не лиш вогонь
сріблястий місяця, що в повні...
що так чарівно, тягне, у полон...
В її зіницях: сховок для прокляття,
і, для жадань. Й поразок, й перемог.
Для вбивств. І приворотів, і закляття...
і для злягань, – встановлений там строк. –
Хоча б могла, прикинутись святою,
й коханою, чи просто і здаля...
Для когось міфом, обернутись, і Весною,
в якій співзвуччі, вдарить чисте Я.
Чи Чоловік, ще є, в її мисливських, хащах?
чи ще живий, чи просто, втік у світ?.
Вона є відьма, німфа ця пропаща,
коли ж життя, її скінчиться, лік!?..
II. Ейлін
Ельфійці, Олені Андросовій
Та й риси, прекрасні обличчя, – підведені вуглем...
й червона помада, і розпач в розкритих очах,
Ви світло, Селени, єднаєте з внутрішнім вогнем,
і співом своїм, все так будите, мене, у снах...
Яка ж таємниця, прихована Вас, о, Ельфійко!?. –
Ось подих, і крок, і, осягну здається її!?.
Навіщо, Ви серце, крадете моє, о, злодійко?..
Бо ж в кожному звуці, я чуваю наспіви свої...
І, крила для мрії, обпалені вуглем,-світанком... –
і світ, що назовні – містерія, й пристрасть, для гри?..
Міфічні Краї, із чаклунством, й драконами. Й замком...
та й вкотре зі сну, своїм ж співом, так будите чомусь ще, Ви... –
м. Ковель, 12 березня 2024 року
Усвідомлення На Руїні
Пісочні, Книги дитинства стерті хвилями
озера,
Руїна Світу і Його Осінь.
Сиджу на Березі, а ліс медитує як у дитинстві.
За Листопадом йде, вже Грудень Світу.
м. Ковель, 10 січня 2024 року
Батьківські Світи...
Роздуми...
І Батьки, нам дарують світи
свої власні, просякнуті потом,
та ж до них, ще потрібно дійти
ставши справжнім життям і оплотом... –
А до них, ще потрібно дожить...
і свій міст, збудувать через Річку
їх Світів... і в них не тужить
й через тугу, й Невігластва, Нічку…
І у них, так потрібно війти
так не втративши їх по-дорозі...
О батьківсько,-болючі світи –
Ви жахіття і, Кара, на Мому Порозі... –
м. Ковель, 25 квітня 2024 року
Внутрішня Нейтральна Смуга...
Перейду кордони,
й загублюсь в просторах;
там квіток і трав
повно в тихих кроках...
Вітер там співає
та й, трава звучить... –
Кожен там пізнає,
що у нім мовчить. –
м. Ковель, 5 травня 2024 року
Власний Міт
Я мовою, так невідомою мовчу
й дивлюсь у світ – я іншими очима
і себе, невідомому учу
та й у віршах, сяйне санскриться рима!.. –
І у віршах, пробудиться душа
і скине з себе сон й важкі вереги.
Епоха світла й сонячна прийшла
та й обірвались ремені безпеки...
І обірвались, фільтри чорних ЗМІ;
спецслужб та й релігійних забобонів.
Ми з Богом залишилися одні
без посередників і лишніх перепонів.
Ми залишилися, на спаленій Землі
в Руїні тих Країн, що постраждали...
Минуле в казці, – а прийдешнє – у вогні
о, як погано, ми себе ще знали?
О, як довірливо дивились шахраям
у їх блудливі і невинні очі,
молились Західним й Омріяним краям
не чули крики всі історії пророчі...
А день чумний, сягав найбільших змін
в тіньочку грілось, нове панство в ліжку,
а так кричали і співали: Перемін! –
А зараз у Пивницю чи ж на Вишку!..
Життя іде, і хтось з’їдає хліб,
а хтось шкоринки, навіть і немає.
Але я йду, у власний й творчий міт
і лишень тіло, досі так страждає... –
м. Ковель, 7 червня 2024 року
Пошук Стежки
Заблукало, Літо заблукало,
серед цих дощів й гаїв...
І себе нітрохи не пізнало
серед співу пташечок і слів...
І ріка так тягнеться від Дому,
що на пагорбі, над річкою стоїть...
Я б шукав там, стежку милу тому
бо дитинство, в ній мене п’янить...
О, як добре, заховатись в силі
серед трав, і квітів, і комах...
і довкола, кольори так милі
і у небі той, хмаринки знак...
Але ж Літо, заблукало, заблукало, –
серед світло-хвойних цих лісів...
І мене, в траві воно пізнало
Серед трав’я й Неба полюсів.
м. Ковель, 3 червня 2024 року
Осіннє усвідомлення...
Старому радянському Ковелю присвячую
І запах трутизни так б’є із вікон.
Осіннє листя уквітчало світ.
І сприйняття його, що бідбиває бликом
і вже не знаєш скілько тобі літ?
Ти загубився серед стін камінних
сірілих в’язів і старезних лип,
але он та я лава є так в незамінних
і в хідниках, ти бачиш звичність плит.
Це ж місто казка, склеп, і бункер;
у ньому бився й народився я.
Якийсь блукач, прибулець, юнкер
який так любить й смерть, й життя!..
Щось так важливо пропустилось знову
і жовті мури, кам’яниці в далині... –
І ця мандрівка, так дарує втому
і додає: і зморшок, й сивини.
Ось це життя. Ось ця жадана битва!
У ній програти й виграти – це міф! –
Але іду, і кожна хвиля, – бритва
і забуття... страждання, крівця, й піт...
м. Ковель, 5 травня 2024 року
Судно тоне в порту Картахени...
Судно тоне в порту Картахени,
на борту самоцвіти і злота,
міт судна, так тривожить всі сцени...
і людей, піднімає з болота... –
...із болота, тих снів, що пірнули у дійсність
і в очах, них відбились бажанням... –
І тривожить й п’янить їхню звичність
і наповнює тихим стражданням...
А в глибинах, лежать самоцвіти
та й ледь чутно так плачуть тінями...
Мутні води там миють ті квіти,
що з роками їх вкриють корали…
А у небі хмаринки і вітри
і вітрильник у шлях заблудився...
Щастя лине із кожної клітки...
і дай Боже, щоб компас, не збився.
м. Ковель, 28 травня 2024 року
Залізнична Станція Стохід
Вспомини про старі дизельпоїзди...
І станції зникають у пітьмі
старі й волинсько-залізничні... –
І виринають тихо в сні
такі ж привидні й дивно всі незвичні.
І схил шуртовий мріє вдалині,
а далі ліс, стовпи, й безмежність... –
А ми тут залишилися одні,
і в цьому є наша свята безпечність.
І доля тягне нас з собою в ніч:
згорають зорі в тихім піднебессі!
І тепловоз – нагріта Богом піч
в своєму русі, казці і прогресі...
І розчиняє, ночі віко й тло,
і ми завмерлі у незвичній миті!
Нас наше щастя й радість завело,
і ним ми сховані, захищені й пригріті.
І подих вічності в зупинених очах,
і в шибах старого радянського вагону.
Ми заховались в власних й світлих снах
із ночі – в ранок свого переходу...
І рвемось далі в власні забуття,
стаючи вкотре власним кроком й домом.
І не приходим до свого пуття
за снів примарним, тихим тим кордоном... –
м. Ковель, 14 червня 2024 року
Борщівка
Дитинство на Селі
Хлоп’яті
Ти покинеш колись цей поріг
і цю хату стареньку покинеш,
переступиш й підеш до доріг
і у світ свій новий ти поринеш... –
А та стежка зове в чагарі, –
і так пахнуть тим медом простори!
Ви з дитинством зостались одні
перейшовши дорослі кордони. –
А десь там так дзюрчить ще струмок...
й в’юни, заховались в болоті.
І повно тих вражень-думок,
а ти ж, у веснянках, – смішній позолоті! –
Замурзані лікті, й побите чоло,
в очах оте щастя збагнене! –
В Казку мандрів тебе завело,
де все є реальне, і певне...
Ти став над царями усім
і різним комашкам наука.
Пташок поганяти хотів,
жабок розігнав ти на луках...
А далі корови, і дядько-пастух
і сало на тихім багатті...
Їсиш його з хліба чи з рук,
а ноги у рясці й лататті.
А поночі Стохід, і ракі страшні,
що з нор добули при багатті...
І Казки на ніч, всі справжні оті...
і мандри до зір ті знайомі й не знаті...
м. Ковель, 14 червня 2024 року
Внутрішнє народження
Хтось, несміливо Народжується
у Власних віршах і прозріннях...
І власне тоді, і помирає Нелюдина-Звір,
і власне тоді, парослі абсолютної
дійсності пробивають матерію
буденності...
Звісно, Людина-Бог, ще не народилась,
хоча і померла та Нелюдина-Звір!
Хто ж із Пробуджених Надлюдей
покладе, на її могилу, квіти!?.. –
м. Ковель, 30 грудня 2023 року
Книга
Я відкриваю книгу і зразу ж завмираю на
пів сторінці, бо страх мене пробирає
холодом.
Ось, виходять із неї носороги,
і Книга завмирає і дихає океаном і
бризом Пацифік...
Ще мить, і бризки кита вилітають з неї і
накривають мене з головою...
Я завмираю, і розкриваю цю книгу ще
глибше.
Цікаво!?
Коли ж я,
сягну її глибини!?. –
м. Ковель, 30 грудня 2023 року
Дітки
Це Синьо-Червоне Сонечко.
Дитячий Малюнок на бруківці
Ці жовті гуси й рожеві ті равлики
й дитячі малюнки – наївні до сліз.
Матерів і Татків, ці Марійки і Павлики,
що носа свого всовують – скрізь...
Що так вимагають, на ніч тую казочку...
що тихо так кажуть до ляльок: Привіт!
Й кохають морозиво, й мамину ласочку,
і, Котика-Мурчика і Цілий світ... –
м. Ковель, 21 квітня 2024 року
Із листям позаминулим – яблука зелені… –
Із листям позаминулим – яблука зелені –
це запах осені, серед особистого Літа...
Весна світить сонцем і гріє.
Майбутнє в тумані примарне і світле...
м. Ковель, 28 березня 2024 року
Мандрівка за Місто
І село – це за містом, й корови...
і трава тихо веться до ніг...
І лісу, зелені пороги...
і я, на хвилинку забіг...
І я, на хвилинку став іншим,
а місто, шумить в далині.
Простецьким, я став і не різним
у цій, трав’яній низині.
Я став, й розчинившись у світі
у цих колосках і Землі...
У Бабинім, стишенім Літі
на іншім, народженім тлі.
І роки, десь зникли і думи,
і я, весь, змінився без слів...
Такі ось, кармічні задуми
куди ж я, мандрівець, забрів!?
м. Ковель, 28 серпня 2023 року
Обличчя Відьми
Присвячую І. Т...
Розширені очі у відьми
і погляд веселий наскрізь,
щаслива і радісна ніби;
(обличчя – це юності бриз...)
Здається – торкнувся і згинув.
Застряв у глибинах її.
Та й час, то й так мудрий все плинув
і суті пізнав я свої...
І втратив її – цю хворобу,
свою моровицю чужу,
і вкотре пустився я дому
і вкотре, її ледь суджу... –
м. Ковель, 21 квітня 2024 року
Залишок минулого...
Від всього, залишаться вспомини,
й ті рани, казки і, світлини...
І в тому майбутньому, спалахи-дотики
серед півночі, чи серед днини... –
Останні, думки і, не здійснення… –
і набій у патроннику, й дотики...
А шлях, той минулий, все ж робить в нас тиснення,
і шле свої ґрипси, в майбутнє, і, злотики... –
м. Ковель, 10 березня 2024 року
Осіннє листя...
Осіннє листя шурхотить на вітрі,
крихке і жовте, та й все кличе в сни…
І бабин пух, так, зависа в повітрі,
та й тихо шепче, лиш: засни… засни!..
І лави так, сумують у чеканні, –
і сквери, спорожніли і живі…
Це ж місто дихає, в завмерлому мовчанні,
і завмирає, в мене, у душі. –
м. Ковель, 28 березня 2024 року
Тепловозний слюсар
Присвячую своєму бувшому другу Толіку Булавці
Кінець, і крапка на листі
письмом порізаного плану,
І мрії так примарні і близькі
і та ж надія так лікує рану...
Заховані й забуті у собі
озерця ті дитячі, й світлі.
І світло й тьмяно в тілі-голові
і ночі й сни заховані і бідні.
Світець той власний знову вирина
і хочеться забутись у мовчанні.
А в тіло підкрадається зима
і добре й гірко в тихому стражданні.
Зачинені старезні двері в Світ,
фіранками завішені віконня,
ти пропустив у ліні скільки літ
все гріючись і маючи підсоння.
А десь рідня і вспомини оті
де ти малий і мати у квартирі,
але зійшлися всі дороги ті
у тепловози, що мазутою підбиті... –
м. Ковель, 14 червня 2024 року
У кадрах, повільних,
старих кінострічок...
Пам’яті загиблих на Війні
У кадрах, повільних, старих кінострічок
життя ледь мигтить і стихає на мить,
так гасне ледь пломінь, запалених свічок
на Братських могилах. І, серце болить!.. –
І в кожному кроці, – відбита, тривога,
і в кожному подиху. – Жаль і туга,
і згадуєш, друзів, загиблих, і Бога...
а ти, тут живий, і вояк, і слуга...
І, серце притихло, в хатиночці тіла
таким кошеням! І тихо ще спить...
Зима, і цей грудень, і паморозь біла...
Приходить й зникає, безсмертна, ця мить. –
м. Ковель, 20 грудня 2023 року
Бути Собою
Присвячую І.М.
Може найкраще – все ж бути собою
й дивитись у очі своїми очима?..
І Думати власною, завжди головою,
і бути Душею, що часто так зрима?..
А може на краще, залишитись іншим
не схожим на більшість так схожих?..
І бути собою, і меншим, і більшим,
для когось і Сонцем, й Творінням тим Божим?.. –
А може найкраще не бути слухняним,
рабом чи холопом у людському стаді?
І власним, й таємним, і добре незнаним,
та й бути завжди при власній же владі?.. –
А може, можливо, забути минуле
і бути ж Собою без часу і ліку?..
І справдити все, те прекрасне й не збуле,
у цьому житті, враз добавивши, віку!?.
м. Ковель, 21 квітня 2024 року
Осіннє листя, шурхотить від вітру…
Осіннє листя, шурхотить від вітру…
Дивлюсь у далеч, і вслухаюсь в шурхіт.
Гора, на котру я, зійшов й живу – є всесвіт.
м. Ковель, 25 вересня 2023 року
Тече Тиса...
Тече Тиса, тиха річка, –
берегів не видно.
Бо довкола, сітка-січка
та бандити-бидло.
м. Ковель, 25 квітня 2024 року
Внутрішній Світ
Як добре те, що світ в мені живе
й радіє своїм цвітом і хотінням,
і з нього неповторністю війне,
що стане тим найвищим правочинням.
А ставши так – ударить по руках
і в ріках тих судин знайде ще землі... –
а хтось осягне, що він є – вільний птах
і шугоне, в небесся позаземні! –
м. Ковель, 1 червня 2024 року
Малий городець
У шиби вишні заглядають;
тілами б’ються так раді... –
вони мене давно всі знають
такі от близькі і, мої...
І ось цей городець де капуста,
й кущі ожини, й огірки... –
У них зі мною давня дружба,
вони є віршики й байки...
І трави в’ються вздовж паркану
і стеблі дивляться в дірках...
Вони душевну гоять рану,
і пахнуть степом в моїх снах.
Святе дитинство визирає
сміється, б’ється і, кричить.
І мене в казку зазиває:
й лікує, вабить і, мовчить...
м. Ковель, 17 червня 2024 року
Дивна книга
Я розгорнув сторінки, дивної книги
живої і жовтої у листках, що пахнуть
лісом
грибами і сосновою підстилкою.
Інший світ дивиться на мене крізь її
малюнки і химерні руни,
що переплітають та розплітаються від
речення до речення і ведуть за собою
стежкою...
Ось і село, і вигін і, зелений паркан дерев
в якому потопає дорога, що йде до
майдану.
А далі хрест із стрічками і квадратовим
парканом і тиша, що стрімко дзвенить у
вухах та й поволі стихає приглушеним
дзвоном...
Якось моторошно і тихо мені зараз і
навіть і якось тривожно...
Тривожно у цих вечірніх сутінках, що
падають мені на обличчя і звільняють
мене від цупких обіймів книги і й
повертають в ту іншу реальність, із
котрої я вийшов так і не зачинивши двері
палітурки дивної книги!? –
м. Ковель, 17 червня 2024 року
Двері Твого Тіла...
Відчини мені двері твого тіла, кохана!
Теплого і зручного для пестощів і
народжень!
Познайом мене із озерцями своїх очей
та з пагорбами своїх персів,
дай торкнуся крутих берегів твоїх стегон,
і спочити в глибинах твоїх печер
заповнених водою жагучої ночі.
Я ж стукаю в двері твого тіла поглядом і
словами: Впусти мене, і дай спочити мені
до ранку! Мені, втомленому у мандрах
мандрівцю.
м. Ковель, 21 червня, 2024 року
Священні Перекази Осені
Священні перекази, осені древньої;
де прадідівські дуби своє листя дають
і жолуді лісу, над тихим струмком.
А вітер колише траву
і робить ледь видну стежку у небо.
І синя блакить здається дзвенить...
і заколисує білі хмаринки.
І привиди старих доріг спочивають у тіні
гущавин
й бурмочать водою темніючих багнищ...
Час тихо йде в них легким ряботинням і
впавшим гіллям із дзвінкою мошвою...
А двоє прибульців ще турбують них рухом.
Ті привиди чавкають їхні сліди і
радіють німотно від щастя
усьому людському... –
м. Ковель, 23 червня 2024 року
Згадати Себе
Передчуття вспоминів про попередні дожиття
Як повернутись в світ, який любив до того
де народився, виріс і підріс?..
Де ти і світу, ще не знав о цього.
І ти в бажані, в світ себе, заніс?
Минуле так сміється із листівок,
старих речей, поличь і забуттів...
А ти у сприйняті ще недомірок
бо ж невідомо скількі тобі літ!?.
І заглядає в очі повсякденність,
і ти смієшся, плачеш і мовчиш...
А в душу проникає тиха певність:
що ти колись, на повну зазвучиш... –
І розлетяться скельця всіх ілюзій
і світ насправді виникне в тобі.
Мине пора тих забуттів-контузій
і ти згадає, всі життя свої!?. –
м. Ковель, 23 червня 2024 року
Земля Дитинства
Хлоп’яті
Маленький сад, так медитує в тиші.
Лоза і плющ плетуть баркан і мур...
Боги й казки стають свої і ближчі.
Потопні води так сягають рур. –
В пивницях щастя сховане в суцвіття:
й поросла морква, і капуста, і буряк,
і сонце б’ється в очі повноліттям
і ти шалений і святий о як!?.
О як ти входиш, в цю прекрасну днину!?
Легку і чисту, й сонячну, до сліз.
Шукаєш у душі прислів’я й риму
і вже на дерево сусідське ти поліз...
В очах вода і небо так відбиті!
І так танцюють й грають у тобі!.. –
І вічність і минуле тихо злиті
і є так радісно, і світло, в голові...
Дорога ж тягне, змійкою в простори...
і ти біжиш не знаючи куди!?. –
У грудях і в душі неждані роди
щось поетичне, увірвалося туди.
І зелень світу, надяскрава і привітна... –
Тому все пий, її очима і п’яній!! –
Твоя Земля, дитинства тихо вільна
тому на ній: хлоп’я жартуй і мрій!.. –
м. Ковель, 23 червня 2024 року
Неоголошена війна
Ви всі застрягли в цій війні,
що так не названа війною.
І де згорають у вогні
епохи й люди, з головою. –
І де палають так міста –
і в попіл села обертають...
І де на все в словах проста
та відповідь: – Війна!.. Всі ж знають!. –
м. Ковель, 23 червня 2024 року
Крок У Себе
Ти ж просто живеш у тихому щасті...
у сні, що триває у дні,
і горе й страждання пропащі
бо Ви, із Богом одні.
О так, на одинці впівока
пів подиху, слова і слів...
Злізає з очей поволока
бо ти так до цілі добрів.
Бо ти дотягнувся до себе
і себе в собі ти пізнав!
Й дороги-стежки вже замеле
той вітер, що бився і грав.
Як ти, знемагав в переметах,
у хвижах себе зігрівав... –
Радів всім щасливим прикметам
і себе в кінці все ж пізнав. –
Доплентався тихо до цілі,
і вивчив важнежний урок.
І страхи, й бажання безсилі,
коли ти зробив в себе крок.
І зникли життя, що минули
й личини згоріли в тобі...
Минуле й майбутнє забули
думки у твоїй голові.
Ти став серед світу собою,
вдихнувши і крикнувши в світ. –
І зникли поличчя з тугою
й розтанув непевності лід.
В душі, спочиває наснага
і сонце так б’є скрізь в вікно...
Твоя, неземна перевага
змінила довколишнє тло.
І добре, і хороше в Літі,
(хоча і Весна у Тобі!)
і шле о цей червень в привіті
теплі черешні собі.
м. Ковель, 23 червня 2024 року
Роздуми
про шляхетні дівочі обличчя
У лицях тих, я бачу лиш життя
давно минуле і прекрасне,
і й тіні маски й забуття,
що на поличчях чітке й власне...
Ось це лице, – ось цей овал.
Так спійманий очима й духом.
В історії – страшний провал...
не чутний дотиком і слухом. –
О те життя, минуле там –
ще так невинне й незбагненне!..
Яке не вмістиш в строгість рам
таке божественне і певне!
І порух легкий голови,
і очі, що так світять в душу...
ти є божественна, – лови
цей поцілунок, я лиш мушу...
Його віддати і втопить
в озерці твоїх вуст і рішень...
І серце різко заболить
серед твоїх пасток, і вишень...
Ось цих очей, зірок й багать...
що так бринять святим завзяттям
і мене певно спопелять
та й воскресять, в ночах-закляттях... –
м. Ковель, 23 червня 2024 року
Попіл книг
І попіл книг – стає епохи сіллю;
раби й бики скидають вниз царів...
І сонце б’є в обличчя смерті тінню
і вже нема, проклять і добрих слів...
Зникають сни, століття, відбудови
народжені, стражденні і дурні...
Мішаються народи, речі й мови
і ми на світі зостаємося одні.
Ми лише всі лишаємсь віщі в силі
і ці Руїни Садом обростуть...
І демони, і звірі їх безсилі,
бо нас Боги врятують, і знайдуть... –
Бо нас вони вовік так не полишать
і захистять, направлять і ввійдуть…
у нашу кров. І ворогів понищать,
і в наших душах все ж, себе знайдуть… –
м. Ковель, 23 червня 2024 року
Пульсуючий Світ…
Вслýхайся, світ так шумить…
звуками, так неземними.
І голосами бринить
й казками й богами о тими…
Такий неземний і земний,
знайомий до болю й не зовсім…
В собі помилковий й святий
та в серці без сумніву божім…
він є, хоч ховає себе
і дурням дає поворота.
І тебе і зцілить й зведе…
й відкриє до себе ворота.
Він є, він пульсує й живе
і кожна частинка важлива!
І радість в собі він пийне
і зміниться в формі для тлива…
Він є, і не може не будь!
Бо в ньому заховані ріки…
таємні, із котрих у путь
човни відпливають великі. –
В ті Землі, Буття, у той сон…
де їх там зустрінуть прибульці…
Із різних зборонених зон:
поети, царі, самогубці…
м. Ковель, 26 червня 2024 року
Містерії…
А може, десять слів тих забринить,
й душа озветься дзенським тим прозрінням?..
І серце в мені гостро заболить
і вірш так дзвоном зазвучить й велінням…
І муки враз завиють як святі…
й солодкі, і завжди, і смертні і безсмертні… –
І ті сновиддя прийдуть всі живі –
й містерії, і чисті всі, і енні…
І світ засяє й світлом все заллє –
ту душу так по вінця і нестримно…
бо джерело, в ній вічне те заб’є
водою й рік, й казок, так тихо і призивно! –
Ти так ступи в потічок той на мить,
і дивно там вода життям засяє…
А серце тугою і щастям заболить,
і Бога у собі, вона, жива, звітає…
м. Ковель, 26 червня 2024 року
Два Часи
І. Шпитальний час
Шпитальний час – це ліки в точних дозах.
Бо ж ньому так звучать, надлюдські муки.
І сепсис там, із крівцею при ношах,
і злі поранені, так взяті, на поруки, –
там хробаки, з’їдають хліб творцеві, –
а мошва п’є вино з духмяним миртом…
А хтось пірнає в ті світи гієн вогненні
і все це зветься чомусь, ближнім тилом!?. –
І обривається, струна якась у серці;
ось цих жахів, тривог, і, не пробачень…
І десь надія жевріє на денці
бо сенс життя не має цілі й значень!.. –
Але в душі, котрійсь так блисне тливо
(яка по вінця Богом так налилась!)
і вирине те чисте й миле диво
в якому світ, вона в собі зцілила! –
м. Ковель, 25 червня 2024 року
ІІ. Благословенний Час
Роздуми про життя і смерть…
Благословенний час,
коли живеш ти тихо
й не має зовсім зрад,
і не приходить лихо.
І стежка вдаль іде
твоя, стрімка, і мила… –
і час летить і зве,
і все вже пролетіло!.. –
І, зникли всі жалі
у сніжній порі Січня.
Із Осені-Порі –
Зима прийшла дотична.
Десь Квітень і Весна,
і молодість безстрашна
та ось кінець-пора,
і смерть іде прекрасна… –
м. Ковель, 30 червня 2024 року
Згадка Про Тебе.
О. Г. присвячую...
А згадка про тебе лікує:
ті очі і сині, й волосся…
й здається, що світ усе чує
і все, що бажалось – збулося…
Ми так розійшлися у часі
у віці, і даті народжень,
що два ці століття не наші
і ждемо нових перероджень…
Ти ж близько так є і далеко…
і маниш собою, і маниш… –
Ти Земле моя і безпеко…
Лікуєш собою, й не раниш… –
м. Ковель, 3 липня 2024 року
Двері У Світи
Містерія...
Відкриті двері у чарівність
світів й придивних і нових,
а час стихає – тиха плиність,
і вже не бачиш ти своїх... –
І вже не бачиш їх обличчя...
і їх постави і життя... –
Бо поринаєш в пограниччя
де хочеш сну і забуття... –
Де хочеш спокою і тиші,
і того чаю на столі...
коли два серця рідні й ближчі
так гучно б’ються в однині...
Коли два погляди – в єдиний...
так злиті... й пальці дикий хміль... –
За вікнами ж той вічний й плинний...
єдиний смуток, і єдина, біль...
І тиша, завмирає і вмирає,
і дві душі, так рвуться у один...
у той порив, що в океан пірнає...
і де немає: ні ночей, ні днин. –
І де немає: пам’яті, ні згадок !.. –
тебе, її, і всього, що було.
І досить цих, обійм-єднань, й відгадок,
і досить того, що завжди жило... –
В тім світі дзвінкім, так звучить чарівність,
й людей немає – є лишень боги... –
і вічна, спам’ятована та плинність
в якій не легко й себе віднайти...
м. Ковель, 5 липня 2024 року
X. Мантра Пробудження
Дівоча пісня
Коливання води... – так будить свідомість;
за вікнами дощ – розтуляє в міт браму.
Затишок дому – міщанський і рідний.
Дивлюся на світ, крізь окреслену Раму...
І вкотре лунає, ця пісня дівоча,
і голос знайомий, і рідний до болю.
Він все так співає, про схили далекі
про ті човни, що пливуть течією...
І простір безкраїй, обхоплює погляд,
очима орла я дивлюся на нього.
Ведичні Вершини: і Хару, і Меру,
звучать голосами Богів і Бойовиськ.
І Дивні міста, тихо шепчуть в Руїнах...
і, дикий той птах, все клює людський череп
і кості родини, лежать ледь прикриті
тінню брахмастри і спаленим пилом...
І далі дорога, біліє змією
і голос вітрів – так свистить, в моїх вухах...-
Й ступати є нею, і важко, і лячно
без віри служіння, кшатрійському духу... –
А дощ затихає... – стуляючи браму...
і голос змовкає, дівочий і рідний..
м. Ковель, 21 квітня 2024 року
Мантра Крішни
Я чую як звучить світ, голосами стоголового Бога,
я чую його поступ по асфальту Калі-Юги.
Його обличчя прекрасне як і його Лик
і мантри боги Вищих світів співають йому.
Я народився в утробі відьми
і ледь не став чорним магом,
але пісня Крішни мене звільнила.
Невидимий Бій Душі відбувся
і я побачив чорних магів і відьм
які лізли в моє житло-тіло, щоб вбити.
Але Бог переміг в Моїй Душі
завдяки Мантрі Харі Крішна.
Тому, шановні Душі-Атмани:
Для мене особисто Калі-Юга закінчилась
І День Нового Світу Настав!
Хто стане зі мною під Сонцем Власної Сатья-юги?!
м. Ковель, 3 травня 2024 року
Молитвенна Мантра
Пальцями-губами шепочу до тебе твої
молитви Боже на Рудракшах-
намистинах...
Співаю в слух твої імена і псевда з ранку
до вечора творячи і страждаючи...
Відчуваю тебе в середині і назовні і не
можу осягнути.
Молитвені мантри тануть на моїх вустах
медом і маслом вершковим...
Хто ти?.. стукаю я у двері, і сам їх
відчиняю.
Який ти?.. дивлюсь я у дзеркало і бачу
самого себе.
Я чую тебе. Прислухаючись до світу і
подиху власної Душі і твого Духу.
Ти ж завмираєш в мені і стаєш Казкою
на ніч.
О, Боже! У тебе безліч облич і тіл.
У тебе безліч подоб і жадань, щоб мене
повернути До Дому.
Але ж я все пручаюсь і все йду сновидою
Сліпим Шляхом.
Зупини мене! Направ мене до себе.
Молитвенно прохаю тебе як самого себе
і розумію, що ти в мені як і я в тобі.
І все, що я маю, належить тобі.
І ця молитва також ти, через це і
молюсь я до тебе, і слухаю час від
часу тебе, у цій подорожі свого власного, і,
незграбного шаленства.
м. Ковель, 5 травня 2024 року
Перша електронна публікація поетичної збірки "Берег Буття" здійснена 10 грудня 2024 року
Валерій Володимирович, Цимбалюк, м. Ковель.
