Гортаю сторінки в сумний січень-лютий,
і, біжать так по них думки і надії... –
Гортаю й ховаю себе в покривало...
Сон теплий дитячий так світить в обличчі.
І золото неба проходить крізь тіло,
стаю я собою в цих травах безчасся,
цей Другий Берег так пахне тобою,
кохана смертенько, в мовчаннях-прощаннях... –
Валерій Цимбалюк, «Мандрівка На Другий
Берег...», м. Ковель, 28 листопада 2024 року
Ти вже відчинив собі інше вікно… вікно на другий берег. Одночасно ти тут є, й тебе немає. Одночасно ти слухаєш моєї сповіді й належиш до іншої дійсності.
Богдан-Ігор Антонич, «На другому березі»
1
Вперше дійсність Другого Берега виникла в мені тоді, коли я прочитав незакінчений роман Богдана-Ігоря Антонича «На другому березі». Точніше навіть і не виникла, а сформувалася вже остаточно: вирізьбилася своїми рисами, набула різноманітних форм. Забуянила фарбами та наповнилася пахощами…
Дійсність Свого Другого Берега я, виявляється, носив у своїй душі ще з свого донародження, ще до цієї дійсності, у котру я потрапив… Мій «Другий Берег» постійно жив у моїх передчуттях, моїх передвидіннях та моїх передснах… Він був Моїм Берегом, який я добре знав та водночас не знав взагалі… Пам’ятав та водночас забував… як Берег Власного Народження і Смерті… Власного Чистого Буття і Чистого Сприйняття… Він (цей Берег) був зі мною завжди, а твір поета Антонича лишень його миттєво локалізував і відкрив остаточно у моїй душі…
Другий Берег, як метафоричний образ, є дуже антиметафоричним (але водночас і поетичним), бо несе в собі дещо феноменальне. Те, що неможливо пізнати та передати завдяки спогляданню і медитації. Бо ж він – цей Берег – заходиться десь обабіч усієї цієї реальності. Бо це якась інша та забута усім людством Інша Дорога, що веде людську душу геть від Цифрової Демонічної Дійсності, уже в інший вимір Душі і Тіла… У той вимір, що лучить нас із вічним і так справжнім і до кінця непізнаним і невираженим, бо справжній божественний дух неможливо описати словами, бо при цьому описі втрачається головне, що в ньому є – його цілісність, і неповторність.
Звісно, несповідимі шляхи Господні, як і ми самі, бо не розуміємо себе до кінця… Але ж, що таке справжня дійсність!? Що ж таке, той Другий Берег насправді!?
Скажу просто ведичним прислів’ям про це: «Людина – це Бог, що грає роль дурня!», а точніше вона є його маленькою часточкою, яка відділилася від нього і занурилася у цей світ, щоб насолоджуватися власними бажаннями своєї вільної від Творця бунтівної волі…
Міф про Люцифера (чи, можливо, Арімана в зороастризмі) – це міф про ту божественну частку, яка повстала проти Творця, і забажала бути окромешною, і за власним бажанням створила цей світ…
Бо ж не «Жадання Влади» керує цим світом, (збожеволілий німецький філософ в черговий раз був неправий!) а чисельні бажання: ірраціональні, замасковані, відкриті, кумедні, смішні чи ж божевільні, і немає їм рахунку і кінця… Хоча… дану концепцію Ведичної Людини (божественної Душі) з її божественного місця у цьому фізичному світі сильно сфальшували Світові Підривні Сили. В першу чергу тут необхідно згадати Френсіса Бекона, який заклав підвалини сучасної раціональної науки, і за посередництва неосвіченого актора Вільяма Шекспіра, майстерно переінакшив відоме ведичне прислів’я: «Людина – це Бог, яка грає роль дурня!» – на: «Життя – це театр, а люди у ньому актори!» – зробивши акцент на вираз «грає роль»… а потім це нікчемне чорне божевілля, через якихось чотириста з гаком років, (за безпосередньої участі масонських творців) що прикрившись ім’ям Братів Вачовські, зняли свою «Матрицю» – повну і остаточну формулу тлумачення самої Людини та Бога… І це її прожиття (як окремої Небожественної Душі) трактується як індивідуальна та прихована роль людського біоробота, що підключений до пристрою нейростимуляції тіла та й мозку, і весь його оточуючий світець, в якому він повноцінно «живе» – це є лишень віртуальний масонський театр сплячого у фізрозчині Масонського Раба, якого щомиті створюють різноманітними додатками і програмами, що імперативно надають йому впевненості у власній уявній свободі… Хоча… у ведичній традиції жодної «матриці» не існує. Як і запрограмованої людини-раба… Натомість є майя – ілюзорна енергія Бога, і сам Той Маленький Бог, що заблукав у ній…
Тому необхідно констатувати, що як і перша, так і друга магічні маніфестації Світових Підривних Сил пройшли успішно. І переважна частина людства (на даний час правильно сказати постлюдства) навіть не помітили цієї духовної імплантації у свою душу та розум спорів майбутнього духовного і цифрового рабства. Кінечного запрограмованого апокаліпсису та армагеддону. Деградоване постлюдство фанатично повірило у Новий Цифровий Світ (вже не Дивний і не Новий насправді!), а реально тоталітарний і безжальний, під керівництвом тіньового коаліційного Світового уряду, що представлений у фільмі братів Вачовських Великим Архітектором...
Але ж є Містерії, в яких Людина сповна проявляє свою божественну природу та своє божественне призначення. Тут до місця згадати Містерії Єгипту, Вавилону, Давньої Індії, Шумеру, Аккаду… Хоча є і слов’янські та германські містерії (що ведуть свій першопочаток від ведичних містерій) і відомі у наших краях під різними назвами. Взяти хоча б ось це свято Івана Купала, чи вербну Неділю, що були свого часу анексовані православ’ям… Чи ті різноманітні містерії Древньої Греції і Риму… Тут можна згадати японський театр Но, який трактує життя людини як містерію, а саму людину як безсмертне божество… Ця світла ведична концепція на противагу «концепції матриці»…
Але ж, тоді виникає те закономірне питання: Що таке насправді містерія? Якщо дати на неї поетичну відповідь, то можна сказати наступне:
Містерія – це безпосередній прояв Божественного Духу (трансцендентності) у цьому фізичному світі та й у душі самої людини. Для прикладу візьмемо твір Гомера «Одіссея». У ньому той іконографічний світ, що його зобразив поет, є тотально-містеріальним, міфологічним і поетичним у всіх своїх різноманітних проявах... – Це світ казки, притчі, сновиддя і пробудження серед своїх… Це водночас Світ іншої планети (а точніше інший вимір цієї ж самої планети) ще не осквернений тим тваринним занепадом людської раси, в постсучасному демонічному її вигляді… Тому я, беручи за приклад «Одіссею» Гомера, можу в черговий раз константувати: що Життя – це Містерія, а Людина – це Бог, що грає роль дурня! І вона (ця ж Людина) йдучи цією Містерією як Храмом, Сама є її частиною, як і її казкою, і сновидінням Бога, що по суті створив її і визначив її долю… – Тобто: Людина є завжди вільною, (якщо усвідомлює себе часткою Бога,) і завжди є Власним Рабом, якщо проявляє свою егоїстичну волю (не підпорядковану Богу) та діє на свій своєвільний розсуд…
2
Але по суті: Людство (ледь помітно для загалу) занурилось у свою чергову Руїну і стало вже постлюдством, де люди не хочуть бути.
Колись давно німецький філософ Фрідріх Ніцше констатував смерть людського юдо-християнського Бога. На соціальній концепції котрого трималася як і панівна європейська культура, так і людська цивілізація… Але ж за смертю соціального юдейського Бога, автоматично настала і смерть Соціальної Людини, як його безпосереднього творіння «по образу та подобі своїй». Хоча всілякі соціальні масонські експерименти у вигляді того ж німецького націонал-соціалізму, чи російського комунізму все ж таки намагалися створити Нового Бога і Нову Людину (нацистську чи радянську!), а відповідно «нову Землю та Небо.» Але все це пішло тліном…–
В українському соціальному контексті, цей агресивний нігілізм і ресентіментний патріотизм яскраво представлено такими українськими комуністами, анархістами і утопістами як: Нестор Махно, Симон Петлюра, Володимир Винниченко… Де те нове спасіння людства проявляється в цілковитій ліквідації державних інституцій, приватної власності, станів, шляхетської панівної верстви, із тотальними розстрілами неугодних, але багато в чому близьких режиму людей…
Але на даний момент часу написання цих рядків, на превеликий жаль, жалюгідні залишки українського народу та населення, що проживає на цій стражденній Землі, в дуже своїй переважній більшості ще не усвідомило: хто ж вони є насправді і де ж вони насправді знаходяться?. Тому зрозуміло, що жодне майбутнє ніколи не настане, (і не тільки в українському контексті) бо постсучасна людина як соціальне творіння вичерпала себе. І, на превеликий жаль, жодна дискредитована себе релігія чи ж політична сила не в змозі представити широкому загалу ні Нову Соціальну Людину, ні Нового Соціального Бога. Все, що зараз всучується та пропонується для обманутого і темного посполитиго загалу є цілковита Ілюзія! Ця тотальна імітація і фальсифікація цієї вселюдської проблеми, ні до чого доброго не приведе. Ні цей, сатанинський трансгуманізм… ні ця поголовна цифрофізація постлюдського бунтівного стада, що трохи усвідомило те, куди його ведуть... Хоча дуже сильно прогресуюча деградація всього цього постлюдства – це закономірний процес духовної та моральної деградації і втрати власних етнічних традицій... Які жодні ідеологічно-косметичні, терористичні та медичні засоби не в змозі приховати та купувати. Жорстока Правда: страшна і безжальна – рано чи пізно все рівно вилізе на поверхню і призведе до страшних і непередбачуваних наслідків…
Те стихійне (а місцями навіть дуже добре організоване!) «повстання мас» (за Гассетом,) прийме унікальні і надзвичайно войовничі форми. І та Руїна і Хаос поглинуть збожеволілу Планету та стануть звичайними ознаками того Життя на Руїні, куди ж зануриться після тотальних світових воєн вціліла людська, та й демонічна меншість…–
Ті Новітні форми правління, що виникнуть в Світі Руїн, будуть відкрито бандитськими і тоталітарними, – але вони миттєво зникнуть при перших порухах реальної небезпеки. Вижити на Тих Руїнах Майбутнього – буде водночас і подвиг, і служіння, а для людей духовних, порядних – людей обов’язку – це буде звичайне і буденне життя в колі своєї сім’ї, клану, родини, ордену… І навіть ті постійні корпоративні перевороти в Окупаційних Зонах, ті божевільні громадянські війни, ті тактичні ядерні удари по ворожих територіях, стануть прикрою буденністю, але не зможуть похитнути того традиційного служіння, що саме по собі є божественним та справжнім…
Але я, повертаючись вкотре до Свого (і Не Тільки Свого!) Другого Берега, що водночас є метафоричним (і не тільки!) Справжнім Берегом Життя, Народження і Смерті, і, накінець, закінчуючи цю, на жаль, необхідну авторську передмову, додаю коротеньку цитату із книги італійського мислителя Юліуса Еволи «Осідлати Тигра».:
«Бунтівники які загубилися серед хаосу життя великих міст, люди, які пройшли через буревії безжального вогню і криці, через різноманітні руйновища, що залишились після останніх тотальних війн людства, люди які були народжені, і які виросли в «світі руйновищ» – якраз в них і закладені ті передумови, які так необхідні для того, щоб відвоювати найвищий і втрачений сенс людського життя, і вже дійсно, і навіть екзистенційно, і взагалі навіть не теоретично, подолати ті проблеми, які стоять перед людиною в стані сучасної духовної кризи, яка знайде ще свій відповідний і дуже яскравий вираз у «філософському» напрямі в недалекому майбутньому…»
p.s.
Але Другий Берег існує, існує в нас самих, як чиста божественна свідомість, при легких дотиках з якою ця фізична реальністю починає зримо галюцинувати і проявляти себе як сакральне, потаємне, немовлене, як те, із чого ми всі вийшли, і куди ми всі повернемось у цій своїй сновидній і такій (не) «земній» подорожі…
Валерій Цимбалюк, м. Ковель, червень 2024 року…
I. Казка Села
Повернення в Село…
Присвячую Миколі Федосійовичу, Артищуку
Ти повертаєшся до дому стежкою тихо –
ТИХО,
і чуєш як дзюрчить струмок і співають
ПТАХИ,
як довкола шелестить листя і шумить
ТРАВА
і запах Землі проникає скрізь і
ЗАЧАРОВУЄ...
Он, за рідколіссям блисне дах хати і війне димом,
і вирине у височині горіх і дуб,
а далі таємний простір обійстя.
Хоч, і, нічні тумани ще не опустились землі,
і, нічні птахи ще не літають низько,
але відчуваються близькі роси, що
віддають дрімотою і хилять до сну.
А з часом і саме село, порине у сон,
і лишень ті вогники, одиноких хат,
вказуватимуть шлях,
одинокому та й заблудлому
серед ночі мандрівцю... –
м. Ковель, 5 квітня 2024 року
Відвідини Дідівської Хати
Своєму Діду, Бенедикту Дем’яновичу,
Семенюку присвячую
Дівчата виросли, й покинули оселю
Самотній так стоїть, порожній двір…
Його я кроками, із острахом застелю
Я той міський, та й не тутешній звір. –
Й ступлю у хату, за її пороги…
Праворуч двері – вхід в оте тепло…
Мене привели ці мої дороги
У це дідівське, й віковічне тло…
І запах у світлиці й напівтемінь. –
У шиби вишня тихо загляда…
Долівка глиняна – зчорнілий кремінь.
А на печі ті трави і рядна… –
Ступити далі, чи в собі спинитись!?
Відчути дух, що так по світу вів?..
Чи далі, у душі й з собою битись
іще страждати, так десятки, літ!?.
Ступаю в завмиранні серця далі, –
В кутку ще скриня, й темні образки…
Тут є традиції безсмертні і ті сталі…
Де повно мудрості, й житейської краси… –
І замовкаю, і стаю собою:
Тим хлопчиком, що дивиться у світ…
Пірнаю в щастя в невимовне з головою
І так лікуюсь від нещасть і бід… –
м. Ковель, 7 червня, 2024 року
Сільський цвинтар
Сині ліси, десь тануть в далині мого
сприйняття, але не вип’ю їх очима,
і не добіжу ногами,
бо все спиняюся у роздумах і молюся.
А вітер рве одіж і куйовдить чуба,
і проникає в горло і бадьорить.
Земля відкривається усіма порами і
тріщинками
я бачу її лице, і відчуваю її подих.
А десь близько село, і чутно церковний
дзвін...
і дорога тягнеться в розмокле болото
до того горбка із хрестами де лежать
рідні...
Де ще пишуть Живі, до Мертвих, свої
письмена...
пишуть для того, щоб не забути їх та й
себе водночас, і прийти вже остаточно
колись до них на гостину.
А дзвін ллється далі, та й виринає в
просторі за лісами тихо і позаземно...
м. Ковель, 28 березня 2024 року
А хтось стане, із часом ще піснею...
А хтось стане, із часом ще піснею,
і рядком, із Казки далекої,
тим хрущем, нам вечірнею вишнею,
і польот, небесним Лелеки.
А десь трави, сплітаються з тишею,
і у шибку, так стукає ніченька...
все насправжнє, й мітичне, є вічною...
у таємнім, храмі, без личенька.
м. Ковель, 10 березня 2023 року
Хата
Звичайна хата, з білими листами
дубових брусів, висохлих у час...
Соснові рами, з синіми краями
дубові двері, з клямкою як знак...
Усе застигло, тай змінилось в русі,
а світ живе, у хаті так здавна...
Такої вже, не знайдеш у окрузі
яка іще, не пробудилась, з сна.
м. Ковель, 10 лютого 2023 року
Повернення (до) Дому...
Холодні зорі падають до долу
у темні трави, в роси забуття,
я кроками, торкаюсь краю-дому
і все гадаю: хто ж насправді я!?
Під схил повільно хилиться дорога,
зелений ліс – задумливо мовчить.
У всьому чуть – проявленого Бога
який завжди, в мені, якось звучить...
Все тягнуться у сприйнятті місцини...
в глибинах лісу, – є казки і сни.
Вони говорять, тихо до дитини
й кладуть дрімотою тай шепчуть: – Лиш засни!
Дорога тягнеться і вигинами ллється
рікою часу, в інші сни-краї.
Душа мандрівця, з нею в мить, зіллється
і приведе, кудись блудну її.
А далі поле, і дими Домівок,
і жовте світло, тепле у вікні.
І повно тихих чи гучних говірок,
що так знайомі і завжди одні...
Оселя в просторі кружляє неземному
і батько й мати – боги і світи...
І ти навіки, повернувся дому
бо більше нікуди тобі уже іти...
м. Ковель, 28 березня 2024 року
Слова і сприйняття...
Я пробираюсь по бездушним словам до
себе
і ці чорні слова це отруйний ліс, що
здається прекрасним...
Але він, – це лишень бур’ян і фата
моргана,
що заманює когось, в чорні яри смути,
щоб приспати...
А справжній ліс, шумить лишень в
далині,
в синій поволоці сприйняття
і сосни шумлять казками і піснями...
І вкотре, змія-дорога в’ється край села
та й її вигини неповторні...
І тоді, цей незрозумілий до кінця світ,
повільно завмирає довкола
і повітря стає густішим.
І я, вкотре повертаюсь в дитинство,
і ховаюсь у ньому для майбутнього...
м. Ковель, 28 березня 2024 року
Пошук себе у Поліссі
Ти є те.
Ведична мантра
В маленькій хатинці у лісі,
живу серед трав і вітрів,
на цьому, Старому Поліссі
гортаючи книжечку днів.
Аж груша дзвенить у віконячко,
і яблука падають вниз,
прекрасне духовне безсонячко
впольований серцем цей приз...
І двері скриплять і віконниці... –
і вітер у комин гуде... –
Всі речі у хаті – є змовниці
і голос, знайомий так зве...
Природа говорить непоспіхом
завмерла, жива і, в собі...
Зі мною так ділиться досвідом
геть паморочно, є в голові...
Зникають століття невидимі
і простір бурлить і не жде...
І вспомини входять все привидні
до мене, і світ інший зве...
І я, згубився у пристрасті!?
І доки мені ще іти!?
У долі благати так милості,
чи себе в Поліссі знайти!?
А Вечір говорить в ніч казочку
і спатоньки хочеться тут.
Щоб вставши із самого раночку
З’єднавши із Богом всю суть... –
м. Ковель, 17 квітня 2024 року
Роздуми на Селі...
Рум’янком пахне ранок на селі
і тихо спочивають трави в полі,
щось тихо замовкає у мені
і далі в мить звучить на видноколі...
А та дорога тягнеться собі
і поринають в пил мої бажання.
Як мало митей у земній добі,
але доволі, воль й того жадання...
Але ж доволі пройдених доріг,
і тих зірок на небі не злічити...
Ступаю вкотре на Земний поріг,
а у душі тих ран, що не злічити.
І те минуле падає кудись.
І всесвіт мій так відкрива обійми...
Іди по світу і лишень дивись
як в душах і тілах, бушують війни.
...Як розривається зв’язок із тим життям,
що справжнє і дароване від Бога.
І вже панує темінь з забуттям
і вище все не є та осторога...
А вище просто міф і казка снів
де замовкають божі спонукання.
Куди Людино, ти в собі забрів
серед смертей, і гучного страждання?
м. Ковель, 1 червня 2024 року
II. Уривки із Сілезького щоденника
Осінь Світу У Ваймарі
Затоплий в божевіллі Ніцше
крізь шибу вікна споглядає ліс,
який медитує...
І, Міський готель ще не зачинився
через зупинку у ньому художника
з Браунау-на-Інні, що приїхав для
роздумів...
О,
Осінь Світу,
у Ваймарі!
м. Ковель, 21 грудня 2023 року
Мандрівка Воїна
Wahnehmung in einen Traum
Воїн, беззвучно підняв шолом,
під яким зародилось джерело,
поправив ремені зі зброєю і усміхнувся,
місяць був вповні над Лісом.
А десь, сріблився будиночок єгеря
і срібна трава ранила лезами його зір;
(а я, непомітно йшов разом з ним)
але все інше, ще спало у сні германської
казки.
Але ж Воїне, дай мені відповідь,
де ми є, зараз з тобою,
і, куди, йдемо цим, Лісом?.. –
м. Ковель, 5 травня 2024 року
Обличчя Старих Міст...
Сілезія
Старим Містам, стирають їх обличчя
і нові риси проростають в них...
Та все ж знаходиш їх, на давніх тих поличчях
і пізнаєш їх цілісних й одних...
О, Грюнберг... Лісса, Цюлліхау.
Бреслау, Швайдніц, і Ной Зальц...
Старі Міста, що мали Славу,
Старі ж Міста, що мали, Гарт!..
м. Ковель, 1 травня 2024 року
Вспомин
на Залізничній Станції в Цюлліхау
І, я ж не торкнуся, руки, її
тих тонких пальців і схованих рік,
її вії, білі, й живі
перейдуть, свій могильний поріг...
І та станція, стане тут сном,
і той погляд, і теплий, й не злий...
біла сукня уразить враз тлом
і вокзал стане інший, й чужий... –
Ті ж епохи, заплутались в нас,
і ті потяги, в нас не дійшли...
Я зустрів, Вас о, панно, лиш раз,
але долі, й шляхи, розійшлись... –
м. Ковель, 28 березня 2024 року
Наснага
Я, непоспіхом, гортаю сторінки історії,
і, засвоюю мови і, звички, із різних
життів, вчергове вмираючи і
народжуюсь в них...
Я Мисливцем. Чи може Пастух і
Відлюдник?
Що інколи проводжає світанки і, стрічає
ранки...
І сонце, б’є йому в очі, і сліпить
наснагою і, заспокоює його, у цій
подорожі.
м. Ковель, 10 березня 2024 року
Руїна Райху
Die Ruine des Reiches
Двійко, скульптур німф, ще вглядаються в
озеречка, де лежать кусні цегли і скарби
Райну...
Але гранітне чоло скульптури
РайхКанслера та його меч вкрились
мохом...
Ліс Хаосу, Заполонив Руїну, і від нього
поросли деревами і травами
напівзруйновані Башти Бісмарка,
і склепи королів, стали Високими
Скелями.
О, Райху! Коли ж воскреснеш ти,
Знову!?
м. Ковель, 5 травня 2024 року
Мандрівка Вояка
Wahnehmung in einen Traum
1. Редакція
Вояк, не чутно підняв з Руїн шолом,
під яким зародилось джерело,
поправив ремені із зброєю і усміхнувся,
місяць був вповні над Лісом.
А десь, сріблилась хатинка єгеря
і срібна трава ранила лезами його зір;
але все інше ще спало у сні північної
казки.
– Але дай мені відповідь, вояче,
куди ти йдеш собі?.. –
запитав я його.
Але він мовчав і дивився на мене...
Бо Ліс Демонічного Хаосу, Заполонив Руїни Його
Дому, і від нього ж поросли деревами і
травами напівзруйновані Башти Бісмарка,
і склепи королів, стали Високими
Скелями.
Лишень один він, подолав Цю Руїну і вцілів
серед неї... –
– Але все ж таки дай же мені відповідь,
Вояче куди ти йдеш!?.. –
запитав його я, і прокинувся серед ночі,
осягнувши за декілька митей, що цей
вояк - це ж є я у своему власному майбуттi, серед
тишi уже зруйнованого мiста...
м. Ковель, 5 травня 2024 року
III. Провиддя
Частина Містерії
Ознаки вчорашнього завмирають в мені
і стають згадками і снами,
і, в той же час, майбутнє вривається
і тече в мені бурхливою рікою, яка несе із
собою незліченні скарби...
Все існує водночас, і в той же час
окромешно від чогось.
І, те, сприйняття Себе ж
стає, загадкою і поступом
в Чарівність Містерії,
частиною якої, я є... –
м. Ковель, 4 лютого 2024 року
В очах Людей...
В очах, читаю, письмена –
магічні руни і санскрит,
старі, й забуті імена,
богів, що так пішли у міт.
Богів, що так пішли у сон
і Храмів, вкритих забуттям,
царів, що билися за трон
та з смерті, стали враз буттям...
І рими, скачуть у мені,
й слова стають, не тими вже,
страждаю, і борюсь, в борні,
в очах Людей, читаю це...
м. Ковель, 1 квітня 2024 року
Пророцтво…
Я тут лишень, присутній при кінці
епохи темної, що так зникає в темінь.
Яку створили темнії жерці
у Душу Людства, кинувши свій невід...
І крапка світу стане до кінця
страшним питанням в тих легендах-казках,
але Боги, покладуть лавр вінця
на те чоло, що світ вкладе в поразках... –
м. Ковель, 1 червня 2024 року
IV. На Другому Березі Ріки
Реквієм
Хтось колись, все ж назвав, це Місце: – Ковелем! .. –
Я б назвав, його, Власне Цяткою,
на другому березі, за Тур’ю, йду полем все,
і з кожною миттю, зникаю, там крапкою... –
– А трави на березі, віють дрімотою, –
Ромашки предивно, помішані з злаками, –
Старі Руймовища – сновидно турботою,
зиряють в душу, очицями-знаками...
І, я засинаю, єднаючись з Вічністю,
і світ, цей щезає, стаючи незайманим...
І, Боже Буття, із Шаленою Швидкістю
стає для Душі, і знайомим, – спізнаваним. –
м. Ковель, 17 лютого 2023 року
Мандрівка до Власного Буття…
I. Наближення До Самого Себе…
Присвячую Олександру Семенюку
та засновнику його роду, прапрадіду Зубу
Знай, друже, що книги, не горять ніколи...
лишень, той попіл паперу від них, йде
річкою до далекого острова Авалону...
І той дім, що над річкою
тоне в спокійному безчассі...
І та густа трава сягає заколочених вікон,
і де-не-де тої бляшаної покрівлі, з білою
фарбою...
А Ти стоїш маленьким хлопчиком
серед цього Дійства і липаєш очима,
такий наївний і добрий
та, з кожною миттю все наближаєшся до
Самого Себе, у тому Чистому та
Власному Спогляданні Завмерлого на
Мить Світу.
м. Ковель, 1 листопада 2023 року
II. Берег Озера
Діти, на пляжі Озера будують піщані
замки і заселяють їх сліпими надіями і
мріями... але коса пляжу коротка, як лезо
бритви...
Хтось, колись, може і знайде ті пустки їхніх
замків, і пізнає запах їхніх сліпих надій і
мрій...
Але коса пляжу звузиться тоді, і стане
серпом, в коротких Жнивах Світу...
О, той, берег озера, де минула мить мого
дитинства!.
О, той, берег життя, який я покинув тоді,
коли подорослішав і, заблукав!.
Можливо, я колись подивлюся на нього
з іншого Берега Буття, і може ж тоді
запитаю у Самого Себе, такого
стривоженого і, радісного Мандрівця.:
– М’о, повернусь, сюди знову!?.
м. Ковель, 7 листопада 2023 року
Присвята поетесі Вікторії Амеліній
Образ Обличчя просвітлений
ангел у нім, чи мо’ демон?
Красою-зорею засліплений
втоплений очами – цим небом...
Зачіска – поле пшеничнеє,
вітер куйовдить і гладить...
Лик цей кидає в незвичнеє
і мене лікує і манить... –
м. Ковель, 17 квітня 2024 року
Пам’яті Арсенія Тарковського
Залишаться рядки малі на пам’ять,
зіжмакана постіль, ковінька й книги,
і вспомини старі, що гостро ранять
скрізь забуття, вірші, листи і, рими.
У вазі білій, квіти різнотрав’я;
пір’їнка, камінь, схована сопілка...
маленькі речі з того невідання
де ти щасливий і світлява чілка.
А в глибині кімнати напівтіні,
у котрих шафа виглядає так велично,
книжки очима корінців відцвілі
на тебе дивляться так м'яко і так звично...
І простір згущує присутність у кімнаті,
чогось духовного та невимовного, у слові,
і рідні сльози й квіти всі віддаті
у цьому справжнім й тимчасовім домі... –
м. Ковель, 3 червня 2024 року
Присвята Дмитру Капранову
Я колись пересікався із паном Дмитром. Пам'ятаю це було ще перед війною 14 – го в 12 році на Книжковій виставці у Києві. Ми лишень тоді обмінялися поглядами, злегка посміхнулись один-одному і розійшлися. Більше я його в живу не бачив... Мені зараз дуже жаль, що таке трапилось з ним, бо в моїй душі щось таке обірвалось, щось таке світле і непомітне із першого доторку, але зараз трошки відчутне і болюче. Це немовби якийсь потойбічний вспомин, мрія, бажання... Я до ладу зараз і не знаю? Щось таке все ж таки обірвалось... Але залишився Його Слід: Добра і світла пам’ять Справжнього Чоловіка і Людини. Я вважаю, що так буде вірно і праведно з мого боку...
Не вмирають душі, а тіла міняють
в пам’яті і вспоминах живих...
вони ще живуть, й усіх вітають
і за рідних, мають і своїх.
Зібрані до купи їхні речі;
книги й дії залишили слід...
Їх ми любим, і вони ж до речі
гоять наш, душевний, й тихий біль…
м. Ковель, 17 квітня 2024 року
Погляд на себе з боку...
Роздуми
Я погляну з боку на себе
і ледь взнаю у місті о тім,
коли мене буття те забере
у свій справжній і лагідний дім.
Я погляну, і трохи не взнаю,
не відчую майбутнього там.
І нічого в ту мить не пізнаю
і себе не відчую я сам.
Забуття ж так Рікою все змиє
і мій образ розтане в воді,
бо той світ у свідомість так рине
та й мене так розчинить в собі...
м. Ковель, 1 червня 2024 року
Брудні води напівтемного Стікса...
Брудні води напівтемного Стікса
Харон дивиться з під лоба злочинцем,
остання мить перед поверненням до нового дому…
Ступаю в човен веселим мандрівцем.
м. Ковель, 17 червня 2018 року
Нові Мандри
Мене чекають чергові мандри,
і тому ж маленький хлопчик знову
народиться в мені,
як і той невідомий, якого я знаю, але не
можу згадати, як не силюсь зараз
пишучи це...
І це місце, знову звернеться оберемком
у моїй уяві, і стане цяткою мого
сприйняття.
І тоді, та Нова Дорога, відкриється мені як
заблудлому мандрівцю, і вкотре прийме
мене в своє ложе...
О, скільки часу, ще йти, мені? ! Хто ж його
зна!?. . –
м. Ковель, 28 лютого 2022 року
Днина...
Та День, осумовують хмари,
і дощ, і калюжі веселі.
Намоклі віконні всі рами
і ми, і майбутні, і денні.
Домівка, пронизує простір –
і погляд спиняється в точці.
Отримуєм власний свій досвід
і бачим все ціле в шматочці...
Хто ми, і Домівка, й Країна!?
Придумані ролі й прокляття!?.
Та в серці, панує лиш днина
і це, оберіг, і закляття.
м. Ковель, 23 березня 2024 року
Материнське молоко, що тече ріками…
Материнське молоко, що тече ріками до
далекого Авалону,
і човен з королем та відьмами на
півдорозі...
Чарівний міф казки, що є реальністю.
м. Ковель, 28 березня 2024 року
Вспомин...
Ми ж відтворюєм, риси дерев,
і, вітрів, відчуваєм слова,
бо своє, у природи берем,
та, вже обертом, йде голова.
І, той рух, що захований в нас,
той останній, що зробимо в сон...
у Буття, вкотре входим щораз
із Життя, мов. Із пройдених, Зон...
м. Ковель, 28 листопада 2023 року
Вспомини Потойбіччя
Спокійні сни покинуть долі човен
і вирушать в небачені світи.
Знання життя, я досить цього повен
та й, згоден з честю з нього так піти...
І народитись вкотре в потойбіччі
забудь личину у якій я жив.
Себе впіймати знову в протиріччі
серед відкритих і забутих див.
Хто так піде, ступивши крок в відомість
і невідомість втрачених світів!?
Себе змінивши і свою свідомість
серед людей, й богів, й садів?
Все закінчиться, щоб тривати знову
і пізнання, так оп’яніння дасть, –
і вкотре, не вернуся Свого ж Дому
серед нових, й не пізнаних вже щасть...
м. Ковель, 17 травня 2024 року
V. Дзен
Країна Дзен
Присвячую Духовній Країні в якій народився і виріс
Ті милі, і, чисті обличчя
і смуток у синіх очах...
Вони в кінокадрах, й поличчях
у вспоминах, і, в світлих снах.
Епоха згоріла у Літі.
І, Грудень її закопав...
У тому, наївному Світі,
що знав і безсило кохав...
Вкраїно, тривог безнадійна,
де дзен, і розмови в серцях!
Де дружба, щемливо й надійна
й прозріння у яві, і в снах!
м. Ковель, 14 квітня 2024 року
Відчуття Дзену
Я бачу як падають тіні
від світла на постіль мою,
вони зараз різкі й безцінні
та й роблять роботу свою...
Живе, все довкола і диха,
і світ, замовкає й мовчить...
його, ця хода є безлика
і він, водночас й звучить...
Мовчання ж розчинене в Дусі: –
повільне, звучання Життя...
Нічого, не має у Русі
одне лиш, своє забуття.
Ти просто, лиш змінюєш простір,
і час, завмирає в тобі...
Отримуєш, дзенський ти досвід,
і порожньо так в голові.
Усе, розчинилось в безслів’ї
хоча, і безслів’я звучить. –
Усе, розчинилось в бездії,
та в ній, тихо дія цвірчить...
м. Ковель, 23 травня 2024 року
Опирання на Власний Дзен
Спинись в житі, на добру мить
на мить безслів’я і бездум’я,
і пташка серця полетить
та й залунає безлічструння.
У прохолоді цих дерев –
у затінку дитинства й тиші.
Затихне хтивості той нерв
і духи й Боги стануть ближчі.
І запах трав, і запах лип, –
так зводить з розуму до смерті!
І ти у миті цій залип
у власний дзен, такий опертий.
м. Ковель, 28 травня 2024 року
VI. Поетичні Роздуми
І Світ цей в бажаннях придумали ми...
Роздуми про Деволюцію Людини
І Світ цей в бажаннях придумали ми
і в мріях своїх, так собою обжили,
й оформили в діях, в словах як завжди…
і кров’ю своєю, й чужою обмили…
Й загарбали Землю, Свою і й Чужу...
й зробивши той дім над Бескидом...
забувши Домівку Найсправжню свою,
що стала для нас, лиш казкою-мітом...
Й блукання наступні в світах –
і зустрічі, й слізні прощання. –
Ми себе творили в жаданнях й ділах
у щастях своїх і стражданнях...
І вкотре, спинившись, на мить у собі,
й поглянувши в даль, за своєю спиною...
Ми бачимо кості, відкриті свої
із втілень минулих, розмитих, рікою... –
м. Ковель, 1 червня 2024 року
Роздуми про Своє Покоління
1974 – 1976 років
Молодіють бажання у літніх,
а тіла все до грудня так йдуть...
Ми не знаєм себе повнолітніх,
а дитячих у нас не знайдуть...
Ми не знаєм себе і нівроку
забуваєм, й фальшуєм себе...
Розбавляєм в безликім потоку
і говорим, що нас і не є.
Нас не є серед справжніх світанків,
серед лісу, що дивиться в глиб,
ми у війнах серед тих уламків...
в Руйновищах де падає пил...
І у Війнах себе пізнаємо,
і душа, так звучить на вогні,
ми майбутнє собою назвемо,
а не демонам, здовжимо дні. –
м. Ковель, 1 червня 2024 року
Роздуми
про Власне Минуле і Прийдешнє...
А Світу немає, де я народився
лишень ті будинки і хідники...
Пейзаж минулого з темінню злився
де були провали – тепер – лиш дірки...
А я розчинився, у власних культурах...
у власних безоднях, страхах і життях...
себе я пізнав – у кáм’яних мурах
у снах невідомих і забуттях...
Я вкотре собою, окреслив кордони –
і простори власні, в собі я провів...
змінивши всю душу і власні всі соми
себе до себе, накінець, я увів.
м. Ковель, 28 травня 2024 року
Роздуми
про Пори Людського Життя...
Коли один ти в цьому світі
і плакать хочеться ридма,
бо ти іще Весні – не в Літі
і так далека ще Зима...
Твій вік відмірює так подих
і, хочеться забуть себе...
Сприймать чуже на смак і, дотик...
І відчувати все живе...–
Та хочеться згубитись в світі,
щоб в згубі себе віднайти.
Як правило в своєму Літі
після Весни отак знайти...
А час іде, і простір інший
велике, так стає малим.
Й життєвий досвід трохи більший
і більше хочеться самим...
Себе знайти, у цьому світі
й померти правильно у нім,
прекрасний час, в своєму Літі
серед Зеніту, книг і снів.
м. Ковель, 17 травня 2024 року
Весняні роздуми
Напівжовтаве світло темних днів
і чорне сонце сліпить темним димом,
куди вояче, ти із дому брів,
і скільки часу, так пройшло із плином?
Нова ж весна ударила в сніги...
й струмки дзюрчать і пробивають кригу.
Кашкет пропахлий з голови зніми
й пийни чолом – цю неповторну днину!
Зелена кров, вирує так в тілах
оцих дерев, і все зове до щастя!
А Матінка-Земля в полях
себе латає тим, що вдастья.
А вдастья – то латає меч-трава
і тіло вояка, й ладунок, й зброя...
Земля так диха і така жива
вона єдина, в світі наша ж доля.
Вона одна так носиться в крові
і в сні так вибухає ненароком.
Що страшно уявити це собі
хоча ідеш, не стройовим ти кроком...
Хоча ідеш, і затихаєш в мить,
і обривається в душі струна натята.
І серце різко і підступно заболить
і будь війна ця благословенна і проклята.
Все так непросто, зрозуміти це.
І кожна мить, так обриває роздум.
Усе довкола є живе й своє
і має власний, заданий кимсь поступ...
м. Ковель, 7 травня 2024 року
VII. Сновиддя
Потаємна краса...
О, очі мої, так пийте красу
о ту, потаємну і тиху,
яка повз епохи і шелест часу
існує без схвалень і крику!
Яку я побачив, в житті і в собі
й відчув, до кліток на шкірі.
Яка не існує, в земній цій меті
та й йде, до земної же цілі.
Вона – це є дух, що присутній в житті
і тихо, у нім проявляє...
Чи може говорить, із снів й забутті...
і добре себе у нім знає?..
Найкраще в мені, проявляє краса
ця щира, й духовна і тиха... –
Шепоче вірші, і дає голоса...
і в ній, так немає ще лиха... –
м. Ковель, 26 травня 2024 року
Сторінки Історії
Я гортаю сторінки історії
ці благенькі на дотик листки Осені
Людства.
Навіть і не листки, а метелики з гербарію
школяра...
їх запах, наводить мене на роздуми...
а письмена і, малюнки захоплюють
мене. –
Напевно буду гортати до Ранку,
ці благенькі на дотик листки Осені
Людства!?.. –
м. Ковель, 14 квітня 2024 року
Сіре Місто
Частковий вспомин зі сну...
Я загубився серед стін тюрми
туману сірого, у місті не своєму
із чорними й німотними людьми,
що неспівзвучні імені моєму.
Криві гіляки крон дерев, й кущів...
старезні круки каркають довкола
сліпотні марева замовлених дощів,
а чорні ті коти так роблять вужчі кола...
Це місто пастка, плаха і зима,
що так ввірвалась, в душу із сльозами,
всеціла, й поглинаюча пітьма,
що і здавна, опанувала нами...
Бруківка, й площа, поворот куди!?. –
За містом всі, кінчаються дороги.
Лишень себе, в Душі своїй знайди
і повертайся, на свої пороги...
м. Ковель, 7 травня 2024 року
Мандри Вояка між Сном і Явью
Сповідь
І книги, спалені дощем,
що падав з Неба в громовицю...
Ступаю по Землі вогнем
несучи милості дещицю.
І догорають в попіл Сни
і вітер рве крихкі сторінки...
Душа прижилась на Війні
і ледь вбачає скрізь відтінки.
Та ж вкотре знов дійду до Снів,
і на краю черпну водиці!?
В шолóмі блисне місяць-слів
та й стихне звуком в рурській криці... –
м. Ковель, 30 грудня 2021 року
На Озері
Чорний Човен розсікає води сріблясті;
у глибінь озера падають зорі
і вдаряння весла так повільні і тихі.
Усе медитує у власній втаємлевій вроді
і сховано й пристрасно дихає так
весело і натужно
у тиші дзвінкій і таємній.
Схопи, мою руку швидко поглядом
власним, кохана!
Глибоким й божественним в гучнім
мовчанні-розмові.
Скажи, мені Казку власного Шляху і
дому
того, пам’ятаєш, на схилі?–
А Озеро зве в таємничість глибин і
бескидів,
і чорні соми там ковтають затоплені зорі,
щоб так і заснути із ними навік, у
глибинах безмірних.
м. Ковель, 14 квітня 2024 року
Темне Місто
Присвячую поету Богдану-Ігорю Антоничу
Це ж Місто, спиняється в миті...
на дзиґарі стомлена північ, –
хтось смикає його за ниті
бо Сонце, – не згадана цінність...
Завмерли, маршрутки, і авта...
і світло з ліхтарні спинилось...
невже наступило те завтра
бо серце щосили забилось?.. –
Ті люди, поснули в потоках... –
в грі світла і тіні в нуарі...
В щоденних проблемах-мороках,
в життєвім блаженнім угарі.
А Місто міняє обличчя:
і, камінь, на піну воно ж обертає.
І брешуть в майбутнім поличчя,
хто спить – той того не знає.
І спогади інших, у сни проникають,
і люди міняють, личини і маски;
вчорашні вони, у собі помирають
і себе незнаних, утілюють з казки... –
м. Ковель, 21 травня 2024 року
Людська раса
Демонічному постлюдству присвячую...
О Рід Людський, – Прогнилий у Жахах; –
холодне формування злих металів,
хто є Людиною у ньому – той Мудак,
бо непідвладний демонічних станів.
м. Ковель, 10 травня 2024 року
Мертвий світ
Постлюдству...
Мертвий світ де люди тіні
в павутині власних снів,
де постійні завше змінні
де нема ночей і днів.
Де живуть немов вмирають,
і вмирають мов живуть,
де себе в знаннях не знають
і себе по кодах звуть. –
м. Ковель, 17 травня 2024 року
Дощ на Руїні.
Місто приречено дихає
зябрами парків і площ.
Й тілом струмків усе брикає
й зцілює, рани цей дощ.
В темряві сховані вулиці,
й мертві ліхтарні і сни.
Ніч, так царює на гульбищі...
але ти в ній, – не засни!.. –
м. Ковель, 21 травня 2024 року
Ніч стирає кордони...
Ніч стирає кордони всесвітні;
розчиняє Країни в собі,
хто ув’язнений був – ті невільні,
хто однині є – ті знову одні...
Ніч стирає кордони безжально;
розчиняє подібне в собі.
І творить собою буквально
те, що немислимо було в тобі...
м. Ковель, 12 травня 2024 року
Мовчання...
Коли ж вдихну, повітря я Весни,
що вічі вдарить вітами черешні.
І на порозі, знову станеш ти
у сукні й синяві небесній...
І цвіт черешні, зачарує нас,
і ми стоятимем, й мовчатимем в розмові...
І дивний світ, відкриється ураз
і речі дивні, ми побачив й нові...
Хто є я тут, і хто ти є в мені!?
Два серця наших злучені в єдино.
Ми є єдині, і такі одні
і ця ось єдиність і одниність зримо...
так б’є по душах, й змінює тіла
твій подих й погляд неземні і тихі...–
Кохана, о, непізнана й своя!
Ми тихо тонем, в цій весняній сині.
І де епоха, армії, й царі!?.
все загубилось, серед душ єднання...
І ми водночас, й падаєм в Краї
де так не має, зримого бажання.
І цей будинок... вулиця... поріг...
все розчиняється у цьому спогляданні...
І в нас немає, мандрів і доріг,
бо ми прийшли, до себе у мовчанні.
м. Ковель, 23 березня 2024 року
Перед першим снігом
Перед першим снігом тремтять руки на вітрі
ці листки дерева-тіла;
вечір холодний заглядає у шиби,
ще через мить, і дорога вдень біла.–
А далі ліси, і простори безкраї,
і синіє небо, тускніє і меркне,
зникає цей світ у невидимій чарі
і його угледіть я можу лиш ледве.
І та дорога, що в безвість так тягне –
і їжаки чагарів біля нього...
Душа так краси потаємної багне
і Дому завжди, повертається свого.
м. Ковель, 30 травня 2024 року
Роздуми
під Старими Залізничними Мостами
на Річці Тур’я
Розбиваються знаки води
і та дійсність виходить з полону,
старезні і ржаві мости
так тягнуть, у річку бездонну.
На березі трави й квітки
й кульбаби пускають насіння...
і в них розчиняєшся ти
до сонця свого і прозріння.
У них ти стаєш знов малим
і вкотре усе виростає,
стаєш – і невинним, святим,
що похибок більше не знає...
У них ти стаєш неземним
хоча не торкаєшся неба...
Ти є, і справжнім, і тим,
для кого написана веда.
Для кого цей створений світ
і сон у якім пробудився...
Плювати на скільки ти літ
в собі і заснув й заблудився...
Плювати на програний світ,
що так догорає повільно.
Плювати на все, що без віт
і тихо вмирає так вільно...–
м. Ковель, 12 червня 2024 року
Похований Світ
Я, поховав в своєму серці той світ,
в якім народився і виріс.
Через череду, всіх прожитих літ
узяв, свій духовний весь цимес.
І крок, і наступні бої –
і дотик, печалі і суму. –
Довкола, десь б’ються свої,
а очі торкаються муру…
А очі торкаються сліз,
Що так застигли на криці…
На камені, мертвих беріз,
Постаті так, проступають безлиці.
Мертвий солдат, покине свій дім,
що привидом спить у руїнах.
Згорає епоха на порох і тлін
і спокій лиш сниться у днинах.
м. Ковель, 3 липня 2024 року
Перша електронна публікація поетичної збірки "Берег Буття" здійснена 10 грудня 2024 року
Валерій Володимирович, Цимбалюк, м. Ковель.
