Серце народжується у білому лотосі,
Вічне кохання його духмяність.
Поки дітьми були, ми за руки трималися,
Стали дорослими, палимо храми.
Храм — це душа твоя, заводійка й відлюдниця,
З сонцем заручена, віддана горам.
Інший — непослух мій, так запізно пробуджений,
Що не вдалось нам ні мрії, ні крові.
Кожен по-своєму, лиш невольники волі ми,
Світом омануті, не очима.
Зліплені нарізно, то чом двоє закохані
В юності істину, сни дитячі?
З моря безмежності дай тебе мі напитися,
В краплі страждань більш несила тонути.
З дерева вічності ти, божественна, їж мене
Зернями слів, як мовчання плодами.
Пахощі Всесвіту крізь дими постелили нам,
В храмах спаплюжених — квіти цнотливі.
Дітьми прийшли сюди, дай же дітьми обернемось,
В попелі доль, як у снів первоцвітах.
