« - Де ми?
- До дідька деталі! Хто ми?»
(Сага «Плавання Лейфа Еріксона
до Вінланду»)
Час – це плямистий щур
З очима кольору ночі,
Що ласує маримухами,
Які назбирав божевільний
В лісі сутінок спогадів,
У хащах осиротілих просторів,
Де блукає сліпою вдовою осінь –
Оця, в картатій сукні минулого,
Оця, пастушка тихих мелодій
І розмов біля вогнища – марних.
Трохи диму між поглядами,
Трохи живої поезії (ще),
Трохи холодного вітру – між листя:
Скрипка лісового паяца
Тихіша їжакового тремтячого серця,
Що теж співає про сон падолисту:
Майструйте із барв драбину
До загуслого синього неба,
Що просякло трунком свободи –
Таки вітряної і холодної,
Таки завислої в між часами,
У ніч, коли відкриваються двері
І на столі розсипана сіль.
До останніх яскравих квітів,
Які забули зів’янути
Йди нечутними кроками,
Наче не бруківка то,
А печера черепа.
Назбирайте оберемки
Кленового гостролистого золота –
Для подорожніх.
P.S. Написано в ніч на Самайн (Савунь), яку я таки пережив, бо, певно, не порушив жоден із своїх гейсів…
