| © Тарас В'єнц, 13-06-2007
|
О, пам'ятаю я ту ніч,
Родерику, мій бідний друже:
І злих стихій шаленство дуже,
і тихе трепетання свіч.
Незримий дух могутніх стін
З безодні вирвався на волю,
А ти мовчав і кляв недолю,
В очах заклякли страх і сплін.
Чекав безтямно, сьомий день,
Перебирав гітарні струни,
І мчало залами відлуння
Твоїх нажаханих пісень.
Від підземелля чорний ключ
Вогнем палив твої долоні,
І кров кидалася у скроні,
Й сльоза стікала, мов сургуч.
І ось, нарешті, вірний знак:
Слова ожили на папері,
Ударив хтось в залізні двері
Ти знаєш, хто – хіба не так ?
Ти щось сказав. Та не розчув
Я крізь негоди шквал жорстокий,
А в коридорі – кроки, кроки
В імлі дівочого плачу...
І ви зустрілись. Доле, збав
мене від зустрічі такої !
Крізь чорноту німих покоїв
Я у нестямі утікав.
А дім весь ходором ходив,
Кривавий місяць ліз крізь стіни.
Вив ураган й жбурляв руїни
В застигле дзеркало води...
***
1998
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
