Вона живе на узбіччі дороги
Неподалік лісу: стара-престара, знічена, забута,
З помарнілим від спраги обличчям і розпорошеними думками.
Сидить отут, на опічку хати, і виглядає блудного сина,
З року в рік, підперши важкі повіки гілляччям.
В очах її – два кружала сонця днем і дві половинки місяця ввечері.
У зморшках її – біль всього світу.
Сум і радість. Одвічна тривога і солодкувата млість.
Виноград в'ється їй по босих ногах,
І птахи плетуть гнізда у старому волоссі.
Вона непримітна і тиха.
Вона майже не дихає.
Вона – ехо.
Хо... Хо... Хо...
А машини снують туди-сюди.
Пролітають проз важку виноградну тишу.
Машини зникають у темряві,
Зоставляючи жінці неспокій і надсадне хотіння дощу.
