У срібні вихори зими
ішов, не знаючи дороги,
і кидав тінь мою дворогий
у прах, не торканий людьми.
Я йшов, чекаючи коли
на чорну бронзу затвердіє
уважне і текуче тіло,
і статуеткою коли
на білий попіл, як на ложе,
воно, маленьке, тихо ляже,
не знав бо я воно тривожне,
бо світ не той - і тінь не наша.
І срібна віхола зими
цю паперову оболонку
мальовану роздерла тонко
і грізним видивом зими
сплелися в рій зимово білий
джмелів, і подихом гула
оружна думка, що була
у Домі Сонця, де доспіла
під барабанами сердець.
Несло все швидше срібний вихор
все швидше білий попіл дихав
у цей початок, чи кінець...
P.S.
= "дворогий" то значив би Місяць у певній фазі.
= "у Домі Сонця" то біологічний синонім сонячного сплетення.
= весь цей мотлох веде про реальний йога-подібний(?) дослід концентрувати увагу (дуже просто), аж поки самосвідомість почала маритися в сонячному сплетінні (абощо).
= на що брат мій на той час сказав "мені сутужно про тебе". І був правий.
