Прокинься, друже, вийди з коми. Ніч безмовна.
Довкола тиша, й тільки янгол душу кличе.
Чому людська душа стає сповна жертовна,
Коли підходить смерть дедалі ближче й ближче?
Мабуть, спокуса бути поміж хмар велика,
Й покласти замість коми жирну чорну крапку.
Бо тіло, наче панцир, що стискає крила,
Бо тіло, наче карцер, що в самім початку
Душі наставив рамки й змусив кволо ждати,
Допоки смерть не вирве всі прокляті ґрати,
Допоки смерть не верне право їй літати,
Щоб поміж хмар забути про земні стигмати.
Однак молю тебе, вертайся звідти дужим,
Розплющуй очі, став двокрапку замість коми.
Бо смерть лише міраж в пустелі для байдужих,
Бо смерть лише пуста пігулка проти втоми.
Але життя не пройде, мов якась застуда,
Життя — це виклик, бій, це біль, це сміх і сльози.
Це пошук сенсів, правд, божественного чуда,
Це шлях до Бога крізь стрімкі метаморфози.
Буремні хвилі, що гойдають човник віри,
Й б'ючи його об скелі, роблять в ньому діри,
Допоки в кожнім штормі ти не знайдеш міру,
Допоки в кожнім штилі ти не знайдеш силу.
