"У лісі під Брюховичами я знайшов атомну бомбу. На ній написано "ядерна бомба" і є якийсь годинник, що лічить час, але навпаки. Підкажіть будь ласка, шановна редакціє, що мені з нею робити?.."
1.
...Являючи собою високомистецький витвір переплетених сіро-блакитних ліній, вона є Донею Бога, дитиною світла, увечері на ній світився іній...
...І наші годинники, що весь час щось відраховують... Хтозна, котрий належиться їй? Можливо, зовсім не той, що в ній. Можливо, він - як риба-прилипала - годинник-паразит, призначений витрачати її життєвий час. Їсти її сало. Пити її спирт. Випалювати її гас.
2.
У перший півперіод чи то на передостанній стадії, знаєш, я хотів, справді хотів позбутись її... Але де ж ти подінешся? Це багатоповерхівки, і одне око ніколи не спить.
...А потім я подумав: "Віддати її навіть тоді, коли тобі голодно, це те саме, що продати кохану, те саме, що зрадити Бога". А потім я подумав: "Коли ти маєш під ковдрами бомбу ядерну, бомбу атомну, - увесь ліс належить тобі - ницому природи атому". Отак-от, друже, проблема в мені, як би я не хотів не зостатися, я ніколи не зможу знати, що вона думає в своєму плутонієвому ядрі, як розкладає пасьянсів карти?..
...А інколи в сні я чую мовби матері голос: "Розмалюй цей світ, народи цей світ, підірви цю бомбу!" Та знову ж таки, приятелю... ні-ні, я наливаю чаю тільки по вінця... її ж не оцінював світ, її ламкі візерунки, її макабричну вартість. Хтозна, чи не стримує тільки ця вигадлива оболонка хтивий порив її пі-мезонів і недоумків-кварків?
Проблеми, друже, проблеми з такою приватною власністю. Нею згідні опікуватися лишень політичні системи - колективи осіб із провідною ідеєю і залишковою вартістю. Перша чи остання українська... ти знаєш, мені це по чайнику. Мені залишається тільки її любити, ховати під ліжка подолом, відбиваючи павуків саспієнзи...
Часом я думаю, що це яйцеклітина моєї незайманої коханої. Ноя ковчег, населений людьми і вимерлими тваринами савани. І коли вона вибухне, знаєш, почне ділитися, як новий організм, погубить старе життя, я, вхопивши її іскристий хвіст, відлечу. Відлечу за межі кухні, і навіть за межі нірвани. І там, за те, що я так нею опікувався, вона подарує мені трошки клею, щоб ним замазати рани карпатських гір, прерій і...
