В країні Вранішнього сонця
легенький вітерець злетів із гори Фудзі
й торкнув крилом прозорим
цвіт сакури
і персика пелюстки
що виріс під прадавньою стіною
де в піжмурки зійшлися грати діти
для них то пустощі
весела забавка
дитяча гра
для смертного ж то вирок
рокований малими пустунами...
Карако тим наймення — Час
Стіна ж бо Вічністю зоветься
Та гра триває без кінця
Не день, не два,
А безкінечність:
Один з карако
за стіною
Сховатись хоче він від нас
залишить спомин
за собою
Він той що був — Минулий час
Карако другий
не сховався
Він просто дивиться на вас
відверто хлопчик
розсміявся
Він той що є — Тепер цей час
Третій карако
під стіною
Присів, сховав своє лице
дитина плаче,
чи сміється
Та ми не знаємо про це
Рахує миті
він для нас
Він буде — це Майбутній час...
Та гра немає ні кінця
ані початку
гра немає
як легкий порух вітерця
що лине з Фудзі
й сад торкає...
