Розбиваються знаки води
і та дійсність виходить з полону,
старезні і ржаві мости
так тягнуть, у річку бездонну.
На березі трави й квітки
й кульбаби пускають насіння...
і в них розчиняєшся ти
до сонця свого і прозріння.
У них ти стаєш знов малим
і вкотре усе виростає,
стаєш - і невинним, святим,
що помилок більше не має...
У них ти стаєш неземним
хоча не торкаєшся неба...
Ти є, справжнім і тим,
для кого написана веда.
Для кого, цей створений світ
і сон у якім пробудився...
Плювати на скільки ти літ
в собі і заснув й заблудився...
Плювати на програний світ,
що так догорає повільно.
Плювати на все, що без віт
і тихо вмирає так вільно...
