Я їду додому — в спекотне «місто на хвилі»,
Де вітер жене за обрій білі вітрила,
Де хилять чуби соняхи обважнілі,
Де чайки черкають воду крилами.
Блукатиму плетивом вулиць знайомих,
Де юність буяла привільна, нескорена.
Спущусь до ріки, де місток на понтонах
І напис червоним: «Стрибати заборонено».
Зверну на Соборну — у затінок білих платанів,
Там ллється з акордеона музика літа,
І бризки ловитиму в срібних фонтанах —
Щастя буває таким непомітним.
Я сяду в маршрутку за місто. На колесі
Стрибатиму, взявшись за поручень обережно.
Торкатиме сонце зерно в кожнім колосі —
Степ за вікном нивами помережений.
Низенькі паркани, будинки, як небо, фарбовані,
Садки огортають обійстя зеленим віттям.
Бабуся з городу йде, миє натомлені
Руки тендітні, чорними зморшками вкриті.
Персик зірву, притулю до щоки, як в дитинстві,
Запах відчую — терпку, липневу солодкість.
Літак угорі слід залишить пір’їстий.
Все це у спогадах-снах, а натомість…
Серце півдня пробите, зяє проваллям-пусткою
Вікна фанерні ледь стримують протяги.
Хвіртки перев’язані чорною хусткою,
Вокзал приймає розстріляні потяги.
Та вірю я: знов прилетять із вирію,
Птахи, яких розполохали постріли й вибухи.
Зів’ють нові гнізда собі на Кінбурні,
Знов українська ніч буде тихою.
Море поглине все до останньої міни,
Замовкнуть назавжди сирени нестерпні.
Серцем я знову до тебе прилину,
Півдню коханий, чекай мене в серпні!
11.05.2024
P.S.: Якраз напередодні мого дня народження цей вірш переміг у двобої від "Літературні бої BUKA". Вдячна цій чудовій спільноті, що надихає на творчість.
У поезії я описала реальний маршрут, яким їздила в студентські роки з Києва в Миколаїв, а звідти в рідне місто Вознесенськ. А під час написання перед очима стояла картинка Миколаївської ОДА, яку наскрізь пробила ракета навесні 2022 року.
