Своєму Діду, Бенедикту Дем'яновичу
Семенюку присвячую
Дівчата виросли, й покинули оселю
самотнім так стоїть, порожній двір...
його я кроками, із острахом застелю
я той міський, та й не тутешній звір. -
Й ступлю у хату, за її пороги...
праворуч двері - вхід в оте тепло...
Мене привели ці мої дороги
у це дідівське, й віковічне тло...
І запах у світлиці й напівтемінь. -
У шиби вишня тихо загляда...
Долівка глиняна - зчорнілий кремінь.
А на печі ті трави і рядна... -
Ступити далі, чи в собі спинитись!?
Відчути дух, що так по світу вів?..
Чи далі, у душі й з собою битись
іще страждати, так десятки, літ!?.
Ступаю в завмиранні серця далі, -
в кутку ще скриння, й темні образки...
Тут є традиції безсмертні і ті сталі...
де повно мудрості, й житейської краси... -
І замовкаю, і стаю собою:
тим хлопчиком, що дивиться у світ....
Пірнаю в щастья в невимовне з головою
і так лікуюсь від нещасть і бід... -
