Після любови з тебе стається озеро.
Тиха вода, у якій хтось колись втонув.
Плавають риби, втомлюючи розмовами.
Люди приходять — потрібний бульбі намул.
Тільки вночі пам’ять твоя оголена,
Знову рікою (хай хоч у снах) стаєш.
І забуваєш, що ти всього лиш озеро.
Тіло своє берегу віддаєш.
Може, й не так. Може, й не варто мріяти.
Пам’ять старих, надто слизькі в’юни.
Стегнами хвиль впертися у каміння би.
Коцом із листя вкритися б … до зими.
Прийдуть рибалки, правда, це буде вдосвіта.
Берег зустріне поглядом здохлих риб.
Вдень пам’ять спить. Ти — лиш глибоке озеро.
Тільки не плач — сльози не для старих.
