Їх поцілунок був більше моїм аніж їхнім.
Їх поцілунок самими губами палкими …
Серед власних цілунків не знаю безбарвних чи пісних,
але той я чомусь була ладна доїсти за ними.
Тричі вбирали одну із волого-червоних губів
рухом таким, з яким риби вмирають на суші.
Той, хто їх спостеріг, той, я певна, обох їх хотів,
як не тіла, то принаймні розпалені душі:
аргентинське танго на рівні мімічних м’язів.
Ніжну малину дівочих вуст опівнічних
не лише він, а й сотні очей тоді обірвали.
…Там, де була свіч, лишиться тільки підсвічник:
Поцілунок скінчиться, бо вдиху не вистачає.
Я, мабуть, цілувалася з ними утрьох, бо так само
перехоплений подих, як крихітну смерть, переймаю.
Я, певно, притислась як вогка розтулена рана,
малину зривала, на чужих залишалась губах
і танго утрьох задавала своїми вустами…
Не тьмяніють чужі поцілунки у спогадах й снах.
Чужі поцілунки тільки й лишаються з нами.
