/присвята автору(ці) ГАКу Надії та сучасній українській видавничій "кухні")/
Раз юна й натхненням окрилена Надя
гуляла весняним заквітчаним садом.
Ходила й складала римовані вірші:
короткі та довгі, вузенькі та ширші.
Коли назбирала тих віршів чимало,
про місце, де раді тим віршам, згадала.
І ось наша Надя при повній параді
відправила вірші туди, де їм раді.
В редакцію дуже поважну й відому.
Яка не відмовила (кажуть) нікому.
У ту, де і сайт, і читальна на сайті.
І пошта: «Літтвори сюди надсилайте».
Щодня зазирала Надійка в читальню.
Читала анонс публікацій детально.
Та час проминав, а приємних гостинців
усе не було й не було на сторінці.
І ось наша Надя при повній параді
нашкрябала запит: «Чи віршам тут раді?»
І відповіли їй:
– Ми віршикам раді!
Настільки, що вірші лежать у шухляді!
– Чому у шухляді? – збентежилась Надя. –
Чи тема не та чи віршах є вади?
Відписують: – Вірші лежать у шухляді,
тому що ми так прийняли на нараді.
– І що з ними далі? Чи це таємниця?
– Та віршам в шухляді прекрасно лежиться!
Шухляда для того й існує, почасти,
аби ваші вірші у неї покласти.
Хоч вад і не мають і тема підхожа
Та їх у читальню пустити не можем.
Втомилися вірші і нас попросили
щоб їх відпочити в шухляду пустили»
Нехай відпочинуть собі скільки влізе.
А далі ми вірші вкладем у валізу.
Тоді у мішечок, а з нього в торбину
Ото ваші вірші на 100 відпочинуть!
– Гаразд. А як втомляться відпочивати,
чи будете вірші мої видавати?
– Та що ви пристали. Чекайте, шановна.
Така не одна ви. Таких, як ви – повно.
– То маю надію чи маю відмову?
– Шановна, ну що ви чіпляєтесь знову?
Уже вгомоніться, прийміть валер’янку.
Води чи міцнішого випийте склянку….
– Ні, я так не можу. Кажіть мені щиро.
Не мучте людину. Чекаю ж і вірю…
Я хочу усе з’ясувати прозоро.
Не кажете «Ні», але й «Так» не говорите.
– Ото вже причепа, ото вже проноза.
іде напролом, ніби танк чи бульдозер.
А з віршів не скажеш – усі про природу.
Легенькі, м’якенькі, як пір’ячка. Годі!
Ви б краще спасибі, шановна, сказали.
за те, що ми вірші безплатно читати.
Та ще й відписали й ведем переписку.
Претензії ваші – як ляпас по писку!
Отож, не нервуйтеся, майте терпіння.
Залиште у спокої вірші невинні!
Та дайте їм добре відлежатись, бідним!
(Розжовуй тут кожному з вас очевидне).
Шановній редакціє, – знітилась Надя:
«За вашу турботу про вірші я рада.
та більше не хочеться вас турбувати,
тож віршики прошу назад відіслати.
Якщо їх здолала хронічна утома,
нехай повертаються швидше додому.
Крім того, в редакції протяги часто –
на вірші мої може нежить напасти.
А що, як запчихають всеньку шухляду?
Ще й вас? Доведеться усіх лікувати.
Раз вірші мої, то за кошт мій і ліки.
А в мене, панове, дохід невеликий.
Вам дякую за клопотання й поради.
Й за те, що «відлежали» вірші в шухляді.
Не будемо більш ми вам на заваді.
Чекаю. Навзаєм. З повагою. Надя.
