Коливання води... - так будить свідомість;
за вікнами дощ - розтуляє в міт браму.
Затишок дому - міщанський і рідний.
Дивлюся на світ, крізь окреслену Раму...
І вкотре лунає, ця пісня дівоча,
і голос знайомий, і рідний до болю.
Він все так співає, про схили далекі
про ті човни, що пливуть течією...
І простір безкраїй, обхоплює погляд,
очима орла я дивлюся на нього.
Ведичні Вершини: і Хару, і Меру,
звучать голосами Богів і Бойовиськ.
І Дивні міста, тихо шепчуть в Руїнах...
і, дикий той птах, все клює людський череп
і кості родини, лежать ледь прикриті
тінню брахмастри і спаленим пилом...
І далі дорога, біліє змією
і голос вітрів - так свистить, в моїх вухах...-
Й ступати є нею, і важко, і лячно
без віри служіння, кшатрійському духу...
А дощ затихає... - стуляючи браму...
і голос змовкає, дівочий і рідний..
