Холодні зорі падають до долу
у темні трави, в роси забуття,
я кроками, торкаюсь краю-дому
і все гадаю: хто ж насправді я!?
Під схил повільно хилиться дорога,
зелений ліс - задумливо мовчить.
У всьому чуть - проявленого Бога
який завжди, в мені, якось звучить...
Все тягнуться у сприйнятті місцини...
в глибинах лісу, - є казки і сни.
Вони говорять, тихо до дитини
й кладуть дрімотою тай шепчуть: - Лиш засни!
Дорога тягнеться і вигинами ллється
рікою часу, в інші сни-краї.
Душа мандрівця, з нею в мить, зіллється
і приведе, кудись блудну її.
А далі поле, і дими Домівок,
і жовте світло, тепле у вікні.
І повно тихих чи гучних говірок,
що так знайомі і завжди одні...
Оселя в просторі кружляє неземному
і батько й мати - боги і світи...
І ти навіки, повернувся дому
бо більше нікуди тобі уже іти...
