Сині ліси, десь тануть в далині мого
сприйняття, але не вип'ю їх очима,
і не добіжу ногами,
бо все спиняюся у роздумах і молюся.
А вітер рве одіж і куйовдить чуба,
і проникає в горло і бадьорить.
Земля відкривається усіма порами і
тріщінками
я бачу її лице, і відчуваю її подих.
А десь близько село, і чутно церковний
дзвін...
і дорога тягнеться в розмокле болото
до того горбка із хрестами де лежать
рідні...
Де ще пишуть Живі, до Мертвих, свої
письмена...
пишуть для того, щоб не забути їх тай
себе водночас, і прийти вже остаточно
колись до них на гостину.
А дзвін ллється далі, тай виринає в
просторі за лісами тихо і позаземно...
