Хтось колись, все ж назвав, це Місце: - Ковелем! .. -
Я б назвав, його, Власне Цяткою,
на другому березі, за Тур'ю, йду полем все,
і з кожною митю, зникаю, там крапкою... -
- А трави на березі, віють дрімотою, -
Ромашки предивно, помішані з злаками, -
Старі Руймовища - сновидно турботою,
зиряють в душу, очицями-знаками...
І, я засинаю, єднаючись з Вічністю,
і світ, цей щезає, стаючи незайманим...
І, Боже Бутття, із Шаленою Швідкістю
стає для Душі, і знайомим, - спізнаваним. -
