Цей вечір розтікається
по запакованих у півпрозору плівку
вулицях,
він починається з поклацування
дверних клямок у скронях
і запаху розплесканого
на кахлі хлору.
У бістро, що подібні на прохромлені
борти тихоокеанських
лайнерів,
харчуються й палять юні руді стерви
та жовтоокі китайці зі стоячими
комірцями.
Високооплачувані працівники
контор з перепродажу
ховаються від цього вечора,
заплющивши очі й проціджуючи
гаряче пиво крізь зуби.
Непомітно з парків та скверів
викочуються вилиті з чавуну потвори,
виходять повільні лосі та зубри,
скуйовджені та похмурі
від довгого переховування -
до небес.
Розробник комп'ютерних іграшок
побіжно думає, що вечір -
то лише важка матерія лаштунків,
за якою метушливо міняють публіку,
розбитий посуд та карти мікрорайонів.
Він підтягується на огорожах,
зазираючи потойбіч,
і всюди бачить лиш той же вечір,
ті самі емоції,
але за черговим парканом
його погляд вихоплює
міріади зірок на чорному оксамиті ночі
та спорожнілий пляж.
Підхоплюється вітер.
Разом зі сміттям розробник їздить
безкінечним маршрутом метро,
прокидаючись через станцію,
іноді вранці чуючи жіночий голос:
"Хочеш?"
На що можна відповідати,
вибравши відповідь з "а" -
"Забирайся до пекла!"
чи "бе" - "Забирайся до пекла!"
