Мій, дім дитинства, так далеко…
і, так – близько.
Життя дорога слизька і гнучка.
Я піднімалася високо, а то – низько.
Здавалось – кремінь! Все ж, така – крихка.
Куди б нас доля, важко, не водила,
і як далеко би не завела,
у серці, вже з народження - вродило.
Там – ти! ростеш.
Тільки – твої! жнива.
Усі світи – принада. Всюди гарно.
Бо створено все Богом, не людьми.
Як не старайся полюбити – марно,
в тобі – дитинства річка…
луг за ворітьми.
Моя колиска і моє кубло,
де мама-квочка пестила, ростила,
давала серцю і душі – тепло,
поки не виросли…
і стали сильні крила.
Мій, дім дитинства, так – далеко…
та – найближчий!
Бо завжди в моїм серці і в моїй душі.
